Завантажити

криниченьки,
Любив козак три дівиченьки…


Художні вправи та аркуш між пальцями.

Ромка прийшов до Северина – допомогти з „Веселим Роджером”. Северин знайшов білу фарбу й, розстеливши кольору сажі полотнище на столі, друзі заходились старанно виводити на ньому щіточками череп і кості.
– Оце дивлюся, – почав Северин, – і сам собі дивуюсь, – якою ми займаємось, власне кажучи, дурнею! Дорослі люди…
– Ти ще скажи: у той час, коли космічні кораблі…
– Ну, кораблі – не кораблі…
– А я гадаю: наша справа робиться лише з бажанням, без примусу й сумніву.
– З бажанням багато чого можна робити.
– Давай дерева почнемо садовити.
– Чого дерева?
– Ну: посадити дерево, збудувати дім, виховати сина…
– Умгу, з цих трьох завдань перше – найлегше.
– Прикопаємо дерево, а наступного дня якийсь відморозок його зламає.
– Це точно. Тим більше, не вийде збудувати будинок.
– Навіть один на всіх!
– А виховати дитину? До речі, як в тебе з Іванкою?
– Ніяк. Після того випадку в барі вона мене уникає.
– Цікаво, де ж вона доп’яла лавандоси?
– Не знаю. Може вдома стирила, а може в пінгвінчика Олежка „заробила”!
– Слухай, а як ти з нею знюхався?
– Біля стоматкабінету зійшлися.
– Та ну! І що, отак зразу?..
– Виходить, що зразу. Аж поки не виплив на горизонті той...
– М-да... – Северин відклав пензля, зітхнув. – Знаєш, є одна дівчина, Ксюта, давно за нею назирці... Вона така... Я б для неї що завгодно...
– То в чім річ?
– Вона має хлопця, я правда не бачив, та казали...
– То відбий.
– Ти багатьох відбив?
Помовчали.
– Е, щось настрій у мене сьогодні... – знову зітхнув Северин. – Давно ніяких приколів не влаштовували, от і смуткую. А діло ми робимо правильне. От уяви, якби ми сиділи зараз в якій-небудь надсекретній лабораторії й мудрували над якимось найновішим видом найгуманнішої та найефективнішої зброї!
– І мали б дебелу зарплату, а з часом і достойну пенсію, забезпечену старість. Можливо, нас навіть номінували б на Нобелівську премію!
– Точно! Яка шкідлива, паскудна й нікому не потрібна робота!
– Або якби ми винайшли пластик.
– Пластик?
– Ну. Хіба не бачиш, що діється хоча б і навколо Макарівки? Скоро ми поховаємо себе під кучугурами пластикового сміття! Це ж настільки капосний винахід зробив якийсь вузькоплечий едісон в окулярах!
– А ми просто розмальовуємо „Веселого Роджера”!
– І від нас ніякої шкоди!
– А це вже саме по собі – користь! Якби все людство лишень те й робило, що лазило на труби…
– Або стрибало під товарняки!
– Або ходило поручнями мостів!
– Це було б чудово!
– Настала б нова ера!
– Ера чистоти!
– Чому чистоти?
– Бо ніхто б не загиджував довкілля порожньою пластиковою тарою!
– Точно! Отже, ми виконуємо потрібну й суспільно-важливу справу!
– Найважливішу в світі!..

Антон стояв перед дзеркалом і роздивлявся власне відображення. Спокійний, звично понурий вираз обличчя, тільки там, у найглибшій глибині зелених очей – питання, на яке, як він знав, – немає відповіді.
Такий самий, як і тиждень тому, рум’янок на щоках, живчик на скроні, нічого не змінилось. Поки… А коли почне змінюватись? Коли зжовкне, висохне, вкриється брунатною лускою шкіра, западуть, задиміють очі, проваляться щоки. Коли полізе волосся, затремтять руки? Він подивився на свої долоні. Підійшов до столу, сів, узяв аркуш паперу. Тримаючи його двома пальцями, простягнув руку вперед. Тремтить? Наче ні. А коли почне? Коли? Скільки лишилось? Труба покаже. Чергове випробування краще за найсучасніший діагностичний прилад виявить: чи вже почалось? І якщо так – він довго не вмиратиме. І нікому не завдасть дурних клопотів.
В пам’яті вкотре зринули вітчимові слова: „...та я казав, казав, давно втовкмачував у твою тупу череп’янку: не слід було йти на це... на цей... на цю авантюру. Нічого, живуть люди й бездітними! А ти, – це він звертався до мачухи, – все своєї. От і маєш. Не досить мені було мороки з дільничним, не досить було викликів у школу; витягли, до інституту впхнули, тепер це... Чорт, і на біса вони мені, ці замороки?!”
Мати плакала... Вголос Антон продовжував називати їх мамою й татом, а подумки... після тої підслуханої розмови – ні. Хіба справді він завдавав їм лише клопіт? Ну ріс жвавим, непосидливим... А інші діти не такі? Ті рідні... Ні, він не виснутиме на їхніх плечах калікою, вмиратиме не довго. Не гаснутиме під крапельницею, вп’явши очі в білу лікарняну стелю з кулястими плафонами, плями бруду на яких роблять їх схожими на місяць уповні. Ні, для нього все скінчиться інакше. І якщо він зірветься з труби, або не встигне проскочити під вагоном, то це й означатиме – процес почався… і припинився. Одразу. Так буде ліпше всім...


Спиртне від Яроша й уроки від хормейстера.

читати