Завантажити

вас доручив нашій дружній опіці. Ну, чого ж ви?
Тривожно бухнуло в скронях: „Щось воно... Чому сам Грег нічого не сказав? Утім, не вб’ють же вони мене, справді!” Хвильку повагавшись, сіла. У вантажне відділення. Поруч, на низеньку жорстку лавку, гепнувся „сервант”.
Їхали довго. Принаймні, так їй здалося. Нарешті автівка спинилась, знадвору відчинили двері:
– Виходь! – Біля дверей стояв схожий на її супроводжувача, хоча й не такий масивний, чоловік, чомусь в лижній шапочці-„півнику”. Навколо пітьма. Чоловіка освітлювало лише дратівливо-вишневе сяйво ліхтарів фургончика й бліде світло з вікна темної будівлі позад нього.
Це не готель! Це зовсім незнайоме їй місце! Тупо заниділо серце, ноги пройняв бридкий дрож.
– Ну! – штовхнув ззаду „сервант” і вона вилетіла з авто, мало не впавши.
– Що це, куди ви мене привезли?
– Заходь! – кивнув на двері будівлі той, що в шапочці.
– Нікуди я не піду! Де Грег? Що це все означає?
– Завалюй, кажу! – „сервант” боляче заломив її руку й поволік до дверей.
– Відпусти, скотино! – відчайдушно замахнулась та щосили в’їхала бугаєві каблуком кудись, чи не в гомілку. Той ревнув... Наступної миті вибухнув мозок...
Хтось плескав її долонями по щоках. Розплющила очі – навколо все туманилось, вона напівлежала в кріслі, а біля самого її обличчя плавала грубо вирізьблена пика „серванта”:
– Очуняла, суко! Ну я цього тобі не забуду, я злопам’ятний. А ще рипнешся – ось!
Вона бачила таке в Грега – електрошокер.
Кам’яний лик „серванта” розчинився, натомість випливла знайома фізіономія Остапа. Співчутлива, навіть дещо журна:
– Жаль, жаль, мишко, та що поробиш: селяві, як каже мій знайомий француз Олів’є! Тут, бачиш, така придибенція: твій приятель винен мені трохи зелені, а в нього критичні дні. То ми добазарили так: трохи він дасть, а трохи ти відпрацюєш. Ну треба ж помагати одне одному, га?
Думка ворушилась повільно, неохоче. І боляче.
– Як... відпрацювати?
– Ну як? – хмикнув Остап. – Як усі, мишко, як усі. Ти ще нічого, в сочку. Маю клієнтів саме на твій вік. Так що... А відтарабаниш боржок – одпущу. Ще й дрібняків дам на дорогу за чемну поведіночку.
Пітнява долоня торкнулась її чола, мацнула щоку, сповзла на шию... Кров шугонула в обличчя...
– Ах ти козел! – І звідки сили вродилися: схопилася з крісла, вклеїла Остапові ляпаса, хтось шарпонув її ззаду, встигла ще кудись вдарити, когось вкусити, оскаженіло вп’ястися в чиюсь плоть гострими пазурами нігтів, а тоді, вдруге за сьогоднішню ніч, на її голову впав важезний багатотонний морок і все зникло...


Стартовий майданчик, череп і кості.

Репетицію вирішено було проводити на самій трубі, заодно й підходи винишпорити. У благенькій огорожі з боку водолікарні найшли діру та пролізли нею на територію. Влітку завод на ремонті й вітрогони сподівались, що вночі їм ніхто не трапиться. Послуговуючись хворовитим місячним світлом, сторожко рушили вперед. Обійшли насурмлену, позбавлену вікон будівлю, ледве знайшли вихід з лабіринту якогось відпрацьованого громаддя, минули купи будівельного сміття й наблизились до труби.
Ось вона, їхня мета. Майстерний витвір людських рук, що не поступається за елегантністю космічній ракеті на стартовому майданчику. Потупали навколо, помацали шорстку цеглу, поцокали язиками. Ромка з Букетом змайстрували спеціальні стремена, їх необхідно було випробувати. Цей винахід являв собою довгий гак з ручкою, схожий на той, яким селяни смикають солому зі скирти, тільки до ручки на невеличкому тросику було припасовано ще власне стремено, у яке можна було просунути ногу. Кожен „альпініст” був озброєний двома такими пристроями.
Драбиною Ромка дістався першого майданчика та скинув униз мотузку – для страховки. Северин взяв стремена й почав сходження. Чіплявся гаком за стяжного гвинта, підтягувався, ставив ногу в стремено та другим гаком чіплявся за вищий обруч. Карабін на спеціальному поясі було з’єднано з мотузкою, яку поволі підтягував Ромка. Подолавши кілька обручів, Северин, як і було вмовлено, відштовхнувся від труби й Ромка спустив його вниз.
– Не з медом доведеться, – сказав, відсапуючись, Северин. – Будемо відхекуватись на майданчиках.
– Нічого, – заспокоїв товаришів Букет, – ніч велика!
Репетиція закінчилась. Кожен випробовував стремена, коли підійшла Ромчина черга, на майданчику його змінив Антон.
Поскладавши спорядження, сіли перепочити. Букет подав ідею:
– А кльово було б вивісити нагорі якийсь знак, прапор, чи що!
– Точно! – підхопив Ромка. – Прапор вітрогонів!
– Ну, прапор вітрогонів – це вже якось аж надто по-дитячому, – засумнівався Северин.
– „Веселий Роджер”! – кинув Антон.
– Або червоний, – підхопив Букет, – з серпом і молотом!
– Тоді вже жовто-блакитний, – усміхнувся Ромка.
– Ні, „Веселий Роджер” – це найприкольніше! – підсумував Северин. – В нас там ще залишились якісь копійки – купимо

читати