Завантажити

мить…
Згадалась нещодавня розмова: „Чому ти до мене не балакаєш? – А про що мені з тобою балакати? – Ну... таки ж батько... – Нарешті, згадав! Думала, ти з Коломійчихою геть забув, що маєш доньку! – Іванко, нащо ти так? Я прожив складне життя... ти ще молода. Нам слід триматися разом. Бач, мама нас кинула, й ми вдвох... – А ти не кинув? З чого видно, що ти мій батько? Лише з того, що живемо в одній квартирі?” – Він гарячково тупав кімнатою, розводив руками... „Ну давай... давай почнемо заново. От побачиш, я змінюся. Тільки ти, сім’я. Мені й самому все це, знаєш, як осточортіло! Може... й мама до нас повернеться... – Може...”
Козел! Обіцяв. Майже присягався… Як це гидко і паскудно! Певно, й та фарбована хвойда заміжня, не дівка ж. Заливатиме щось удома чоловікові, дивлячись йому в вічі своїми, безсоромними, а мо‘ й благовірний триндітиме, може й сам бавиться з іншою. Можливо, та шмонька пішла з татусем, аби лиш насолити чоловікові. Паскудство! Навколо саме паскудство, твань та нечистоти! І поміж такого бруду доведеться звікувати їй всеньке життя?
А вона ж почала вже було звикати до статусу господині. І з батьком ніби скресла крига. А тепер він знов приходитиме пізно, ховатиме від неї очі, нахиливши голову, колупатиметься винувато в тарілці.
І вона знову залишиться зовсім сама. Навіть з Ромкою посварилась… наново. Під час останнього зібрання той видав ідею взятися до розшуків зниклої Юлечки Коломієць – місцевої знаменитості. „Та її всерйоз ніхто не шукає, – переконував хлопець вітрогонів. – А ми, якби впритул зайнялися цим ділом, упевнений – знайшли б! Хіба це не корисніше, ніж лазити по трубах? – Чого її шукати? – зневажливо хмикнула тоді Іванка. – Юлечка ж у нас геній, а генії всі трохи схибнуті, ось побачите – сама випірне!” Ромка не вгавав, і тоді дівчина не витримала: „А ти знаєш, чия вона донька? – Яке це має значення? Вона дитина, й за вчинки матері відповідальності не несе.” Іванка заперечила: „Ти не був у моїй шкурі та не знаєш, що це! Лариса мені так допекла, хай тепер і сама відчує, що воно таке – біль!” Ромка категорично не погоджувався з її судженнями, і вони погризлись. А оскільки одностайності серед членів команди не було, то й питання розшуку юної художниці зняли з розгляду…
Паскудство. Треба негайно щось робити, вдатись до якихось дій, інакше вона просто з глузду від усього цього зсунеться! А дії можуть бути тільки одні! Недаремно ж її прийнято до вітрогонів. Досить тільки швендяти з ними містом і слухати Букетові анекдоти. Час випробувати себе в реальній справі – прошмигнути під вагоном, як тоді Ромка, або встругнути щось подібне. Завтра ж вона заявить їм про свій намір категорично!


Вокзал, жіноча туфелька й увімкнений газ.

Юлі хотілося їсти. До запаморочення, до судомів у шлунку. Вже сутеніло, а вона й різки в роті не тримала! Дівчинка блукала платформами, підходила до вагонів, питала незнайомих дядечків і тітоньок, чи не їде якийсь поїзд до Макарівки, але вони знизували плечима й відверталися, заклопотані кожен своїм.
Звісно, можна було просто прочитати. На кожному вагоні висить табличка, на якій, либонь, і написано напрям. Так, звісно, було б найпростіше, але дівчинка читати не вміла.
– Скажіть, а цей поїзд їде до Макарівки?
– Іди собі, дівчинко! – заклопотана мама двох хлопчиків-близнючків, вдягнених в однакові футболочки, підсовувала про всяк випадок ближче до себе свої незліченні валізи.
Розшукуючи поїзд, дівчинка не забула Степанового попередження й намагалась уникати міліціонерів, які походжали вряди-годи платформами.
Але дівчинці хотілося їсти. Якоїсь миті вона аж хитнулась, ледь не втрапивши під колеса поїзда, що саме прибував. Вона, звісно, не знала, що це голодне запаморочення, але розуміла – слід негайно вкинути до рота хоча б що-небудь!
Юля стомлено присіла на одну з вокзальних лав, де саме вечеряла родина: чоловік, жінка й маленька дівчинка, схоже, Юлина ровесниця. Чужа доця тримала в кожній ручці по велетенському бутербродові, а мама прагнула запхнути їй до рота ще й шматочок з того, що тримала в пакунку на колінах. Дівчинка пхикала:
– Ну мамо, я вже не хочу…
– Їж! Нам іще цілу ніч їхати!
– Ну мамо-о-о…
Юля не зводила очей з пухких скибок білого хліба, поміж яких червоніли шматочки запашної ковбаски з білим прошарком сиру. Вередлива дівчинка помітила Юлю, її голодний, загіпнотизований погляд… Вони порозумілись. Поки мама дівчинки порпалась у валізі, певно розшукуючи десерт, бутерброд опинився в Юлиних руках. Юля відвернулась, притискуючи до свого брудного костюмчика здобич, і швидко пішла геть.
Вона похапки ковтала дорогоцінну канапку, заховавшись за кіоском, з якого линула голосна музика, але доїсти не встигла.
Голомозий, банькатий, старший від Юлі хлопчак виріс зненацька перед дівчинкою, вихопив з рук залишки бутерброда й боляче стусонув у груди.
– Ти хто така? Тебе хто пустив працювати на моїй території?
– Працювати? –

читати