Завантажити

мені всю оцю дробину, а ми відведемо тебе на вокзал, як ти й хотіла. Згода?
– Згода, – сказала Юля.
Аурел підвівся й, похитуючись, пішов у хату. Малюнок він запхнув за пазуху. А на стілець перед Юлею всівся Степан.
Вночі дівчинка майже не спала. Лазила через кватирку, стрибала з другого поверху, бігала вулицями міста. Не встигла вона ще позначити основні контури Степанового обличчя, як відчула, що засинає. Очі злипались й олівець втікав з неслухняних пальчиків. Голівка хилилась і, спиняючи її падіння, дівчинка раз-по-раз здригалась.
Степан зрозумів. Підвівся, підійшов до художниці, вийняв із завмерлих пальців олівець та схилив дівчинку на розкладачку. Потім смаглявий хлопчак зняв із себе потерту джинсову курточку й прикрив нею Юлині ноги. Зрозумівши, що нічого цікавого сьогодні вже не буде, „дитсадок” швидко розсипався, й дівчинка спокійно заснула. Вона спала, притулившись щічкою до шорсткого брезенту розкладачки, злегка відкривши рота й притиснувши кулачки до грудей. Сама, в невідомому місті, на незнайомій вулиці, серед чужих людей, які розмовляли між собою незрозумілою мовою…
Прокинулась дівчинка на розкладачці, щоправда, вже в хаті. Посеред великої кімнати, котра займала, певно, весь будинок, на встеленій ковдрами й матрацами підлозі повним складом сидів Аурелів „дитсадок” – дітвора уважно дивилась кольоровий телевізор, який мерехтів на столику в кутку. Юлина розкладачка стояла в протилежному куті кімнати, а збоку, під стіною, на своєму стільці сидів Аурел. Інших меблів не було.
Помітивши, що дівчинка прокинулась, до неї тихо прокрався Степан.
– На, жуй! – він простягнув їй пиріжка, дуже схожого на того, що вона вкрала вранці на базарі. – Переспиш у нас, а з досвітку знов почнеш малювати. Спати будеш на підлозі – на розкладачці спить Аурел.
– А хіба він не твій тато? – тихо спитала дівчинка.
– Ні, я просто з ним живу…
– А де твоя мама?
– В Москві, – повідомив Степан. – Пеньонзи заробляє!
Ранок. Ніхто з дітлахів не вмивається, не розчісується й не чистить зуби. Одне за одним вони просто підводяться та біжать надвір, вже вдягнені, тому що так спали.
Юля теж спала вдягненою. Для неї знову виносять надвір столик, розкладачку, з якої вже встав Аурел, і приладдя для роботи. Вона починає малювати. Дівчинка. Хлопчик. Всі смаглолиці, виткочубі, схожі один на одного. В цьому то й складність – для кожного необхідно вишукувати якісь відмінності й характерні прикмети.
– Готово! – каже Юля, закінчивши черговий малюнок, ощасливлений власник зривається зі стільця, хапає свій портрет і гордовито демонструє його іншим. Решта, як і вчора, стоять у дівчинки за спиною і, мовчки сопучи, спостерігають за роботою.
Дівчинка малює майже весь день. Спочатку сонце соромливо заглядає на циганське подвір’я крізь віття дерев. Потім здирається тим віттям до вершечка тополі, що росте неподалік. А тоді відривається від вершечка та злітає в небо, наче розпечена повітряна кулька. На диво, впродовж дня не випадає анікраплини дощу.
Година минає за годиною, а ніхто нічого не їсть і не пропонує їсти художниці. Певно вчора вона було гостею, і її частували тим, що мали, а сьогодні… вона просто художниця.
Нарешті останнє, зовсім дрібне, забрьохане циганча, яке ніяк не хотіло позувати, отримує в запорошені долоньки портрет, і Юля підводиться з розкладачки.
В хаті Аурел лежить на підлозі та дивиться телевізор, який тимчасово теж стоїть на підлозі.
– Все, – каже дівчинка.
– Добре, Степан тебе відведе. А може останешся в нас? Диви, як тут весело. Заробляла б, малюючи на базарі!
– Ні, я хочу до мами.
– Ну, як знаєш.
Аурел розмовляє з нею повагом, як з дорослою.
І ось вони вже вдвох чимчикують вулицями міста. Степан тримає дівчинку за руку, наче сестричку, та, як справжній джентльмен, розважає оповідками:
– Спочатку ми жили в Молдавії, а тоді переїхали сюди, у Львів. Мої тато й мамка в Москві. Батько працює в охоронній фірмі. Знаєш, яких крутих биків в’яже?
– Бичків? – Перепитує дівчинка. – Бичок – це чоловік корови?
– Сама ти корова! – зневажливо цвіркає крізь рідкі зуби „джентльмен”.
Якийсь час вони йдуть мовчки, дівчинка ображено дметься, потім Степан продовжує:
– Мамка теж там. Вона гарно заробляє. В нас давно вже була б своя хата, але їхати з Москви знаєш, як довго? Поки мама доїде, то майже всі пеньонзи й витратить. От їй і знову доводиться їхати на заробітки.
Степан зітхає, Юля, з солідарності, теж. Її мама не їздить на заробітки. В них є своя квартира. „Чому так, – думає дівчинка, – в одних є, а в інших нема?”
Через усе місто вони прошкують пішака. Лише кілька зупинок пощастило проїхати автобусом, поки їх не витурляв контролер.
– У мене болять ноги, – скаржиться дівчинка.
– Нічого, – заспокоює її Степан. – Дивись – вже прийшли.
І справді – цей великий гарний будинок – вокзал. Юля згадує, як була тут з тьотею Адою.
– Ну я погнав, –

читати