Завантажити

нетерплячий! — ніяковіє дівчина и обома руками відпихає настирливого залицяльника, та згодом власкавлюється: — А що ж ми тоді з усіма ринками будемо робити?
— Розставимо в два ряди від воріт до дверей, щоб ніхто не заблудив до нас, — недовго думаючи, пасталакає закоханець, і обоє починають сміятися.
Пускає посмішку в вуса і Лаврін, не зводячи погляду з молодика.
— А в тебе ж вистачить грошей на всі ринки? — жартома питається дівчина Петра.
— Мабуть, ні, — не журиться молодик. І тоді в розмову втручається Лаврін:
— Ти ж, хлопче, на ярмарок пішки прийшов чи хурою приїхав?
— Абощо? — дивується парубок.
— Не «абощай», а кажи, коли старші питають.
— Хурою, — перезирається хлопець з дівчиною і знизує плечима.
— То піджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу і ринок, і горият, і глечиків, і макітер. Лови, горшкограю, завдаток. — І Лаврін кидає гончареві калитку.
— Оце дива! — розгублюється парубок. — Хто ж ви, дядьку, такий?
— Старий друзяка твого батька. Він тобі часом не розповідав про кулеметника Лавріна?
— Так це ви Лаврін Гримич, що мого батька в громадянську врятували?! — скрикнув хлопець.
— Своєю парсуною, — підсміюється Лаврін, а парубок кидається його обіймати.
— Ой дядьку Лавріне, чого ви так довго у нас не були?
— А ти ж хіба тепер буваєш дома вечорами? — сміється Лаврін і зирить на дівчину, що паленіє калиною. І де воно в світі ця краса береться?
А тим часом, оминувши щетинників, Магазаник зупиняється перед Оленою і хтивим поглядом ловить її темно-вишневі підкаскані губи, які, напевне, добре знають смак поцілунків. Має ж бісів Лаврін розкошування. Жінка, певне, вгадує Магазаникові думки, але не сердиться, а насмішкувато цінує його вид.
— Олено, чого це твій золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам срібло-злото виробляє? Чи він з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в нього гроші дармують?
Молодиця міряє лісника гарячим оксамитом іжливо відмахується од нього гарною, отороченою вишиттям рукою:
— Нащо вам усе знати?
Та Магазаник не відчеплюється й пускає їдь:
— А може, Лаврін знайшов у розкоііищах скарб?
— Вгадали: таки нарешті викопав, — несіюдіиани нідиовідае Олена.
— Це ж де? — одразу тетеріє, хоч вірить і не вірить Магазаник.
— У степу біля козацького броду.
— Біля козацького броду? — перепитує, непокоячись, Магазаник. — І що ж там було: глиняне череп'я? Чи й золото блиснуло?
— Були й золоті цяцьки, — лукаво грає бровами і віями жінка.
— Ти бачиш! І що ви з ними зробили? — переходить на півшепіт лісник.
Олена так глянула на Магазаника, начеб він з місяця звалився.
— Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усіх боків, я навіть до шиї приміряла їх, а потім загорнула в пілочку і... заховала в скриню.
Магазанику аж дух перехопило. Він сюди-туди кинув злодійськпм поглядом і знову півшепотом запитав:
— Олено, а ви поцінно не продасте мені того золота? Жінка хотіла теж перейти на шепіт, але не витримала гри, засміялась.
— Ти чого? — незрозуміле глипнув на неї Магазаник. — Га?
— Та нема цього золота в нас, — відгетькуеться рукою від лісника. — Однесли його в музей. Що вже там радості було! А вам би зразу купувати-крамарювати, — й на підкасканих губах молодиці, які так і надили до себе крутивусів, з'являються глузи.
— Виходить, у музей накопали добра?.. — розгубився лісник:
бач, як осміяно його? І ким? Перегодя він уже спокійно питає: — А ти не знаєш, чого це Лаврін переді мною дибки та гопки стає? Чи він не мав моєї підмоги з лісу? Чи мої бджоли зледащіли і гірший взяток дають? Може, ти вкоськаєш його?
— І не подумаю.
— Чого ж?
— Лаврін не трутиться до моїх курей, а я до його часнику й тютюну. Хай робить, як сам хоче. Він у мене в усьому голова.
Магазаник здивовано глянув па жінку, на свіжу блакить вишиття, під яким спокоєм літа, спокоєм материнства дихали високі перса.
— Потураєш ти йому, потураєш. За ним назирці треба ходити, бо на іншу накине оком.
— A нього око не лихе: хай і накцце ыа когось, — апічутіні:у не печалиться Олена.
— Діжки і діжниці — купляйте, молодиці, — подав голос старий бондар, в якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.
— Баби кохані, продавайте онучі драні! — заторохтів дженджуристий, вертлявий ганчірник, що мав скором і в очах, і в примовках...
— Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, — не відчеплюється Магазаник.
— І ви повезли б на Сибір? — перебила жінка.
— А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?
— Пособляти, але не обдирати. Ідіть уже собі до інших, — виправляє від себе лісника й зводить очі на вітряки.
Так що ти скажеш на таке? Вже й у Лаврінової жінки засіялось на ідейність! Магазанику, схопивши облизня, треба було б набурмилитися, але він удає, що й не помітив їді, й навіть вичерплює губами посмішку:
— Видно, Лаврін немало накопав у могилах скарбів, що такими багатими стали. Потрусити вас треба, потрусити. — Розштовхуючи плечима ярмарчан,

читати