Завантажити

— і піяи вемаі Аж агрономом буде в нас. А ви ж, коли ие секрет, куди? В Тарнорудя?
— Тарноруди.
Магаааник співчутливо зітхнув:
— Ох і не солодко вам із пашим правителем, із Бондаренком, значить.
Ступач одразу посутенів, а лісник м'яко-м'яко пустив голос:
— Може, Прокопе Івановичу, по дорозі завернете й до нашої хати? Вона вже вас із весни очікує.
— А що там у вас?
— Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя: голодним і тверезим від нас не поїдете. У печі стоять душеники і чумацька а підвишениками та м'ятою каша.
— Каша з грибами і м'ятою? — здивувався Ступач. — Про таку заправду не чув.
— А в нас і покуштуєте. Та й до каші щось знайдеться, натуральне, лісове, якого в рестораціях і за щире золото не роздобудеш.
— Спокушаєте ви мене.
— Не спокушаємо, Прокопе Івановичу, а поважаємо, як невтомного діяча і людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнішими станемо.
— Ох, і лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! — подобрішав Ступач.
Магазаник не образився, а пустив облесливу посмішку по вусах:
— А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо вам видніше. То ви на бричці — попереду, попереду, а ми возом — за вами, та за вами, та під вашим керівництвом. Правда, дівонько? — повів бровою на Мирославу, і в тої згасла настороженість до солодкомовного лиса: жартує ж чоловік.
А чоловік, ще не приховавши усміху, вже прикидає, чим він буде заставляти стіл, якого їжака підкотить за столом супроти Бондаренка та що покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя — це та драбина, по якій можна і вгору до воріт раю видряпатись, та можна й поміж щаблями гепнути в чорті-що. От сколупне Ступач Данила, тоді й побачимо, хто з лісу вигулькне на голову! Як його руці, що зараз батогом підпалює коні, потрібна печатка! Правда, він і тепер живе, як у бога за пазухою, але з печаткою була б інша кумерція.
На якусь хвилину Магазаник пірнув у марево сподівань, та неждано на нього глянули вирли ярмаркового старця, і під серце підступно вдарила холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана, тривога минулих років. Де взялась вона і на які ярмарки податися з нею?..
Лісник мимоволі зітхнув, чим немало здивував Стьопочку, що і так і сяк грав млинками вій до дівчини, а вона лише придивдялась до надвечірніх ііпв, що з пагорба па пагорб підіймали піссои житніх і пшеничних корогов. Ох, не під цими корогвами спаскудив він свою молодість. Тепер тихцем їдь із ярмарку і не важ на ті часи, що не для тебе йдуть. Із них можеш ти вирвати червінця, та навряд чи вирвеш щось більше.
Над дальнім полем зійшла вечорова зоря.
«Як золота печатка», — сумовито подумав Магазаник і випустив зірку з очей, а натомість знов побачив лиховісні тавра лірника. І чомусь страшним став йому цей вечір, і він сам собі здався похилим привидом, що сутінками повертається з ярмарку.
Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, накликає на себе біду? Ось доїде додому і зразу ж притопить тривогу у чарці, а далі візьме лопату й піде на ту могилу, де Лаврін відкопав золоті цяцьки. Не тільки ж гробаря годує могила. Йому вже не терпілося вирушити на пошуки золота, навіть пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.
Згадка про гриби несподівано аж струсонула мізками: чогось нагло сплив дурний півгріх, що не став гріхом. Років з десять тому, коли паперові гроші ішли нарівні з золотими, його безсовісно обшахрував продавець Влас Кундрик. І тоді Магазаник приготував йому червоного павутинника — отого потаємного осіннього гриба, який вбиває людину не зразу, а десь на десятий-дванадцятий день. Вже й на столі стояла пекельна смаженина, та в осганню хвилину передумав лісник труїти продавця. Коли це було, а й зараз моторошно стало. Ох це осіннє гайвороння згадок! Видко, з ярмарку пішло життя, коли все частіше під серцем тенькає і дзумить острах...
IX
Вечір уиав на сілок, і в місячному сні притихли збезлюднені сіножаті, ниви й білі хмари за нивами. А Оксана, сновидою, все снувала то городом, то подвір'ям. Чогось їй непокоїлось нині, чогось скімлив смуток в душі, а думки все підмивали і підмивали її. Ось ізнову, не знати чого, бреде на город, зупиняється перед латкою оброшеного ячменю, що палахкотить вогниками червоного маку. Це ж з того ячменю, який у давню страшну ніч приніс зі своєю кров'ю Стах. Вона потягнулася рукою до пелюстків маку, але злякано відсахнулась: чогось їй приверзлося — це не мак, а Стахова кров, що стала маком. Дурна ж вона, дурна.
А де тепер Стах, що так любив її? І мав за цю любов співчуття і печаль, бо в такий час прийшов до неї. І де ті ліси, і де ті дороги, з яких прийде чоловік? І хоч би коли прийшов, і хоч би яким прийшов, вона чекатиме його, вона сіятиме його ячмінь, у ньому бачитиме Стаха, у соняшниках — Ярослава. Ось така жіноча доля. Ще дівчиною, а потім молодицею гадалось, що все життя, як одну годину, проживе зі своїм судженим, їй страшно було навіть подумати про тих вихилясниць, які двоїли себе, які накидали оком ще па когось, крім

читати