Завантажити

нерозумний ти, — вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.
— Який уже є. Говори щось, Оксанко, — торкає руками її косу, плечі, стан.
— Здорожився? Їсти хочеш?
— І не питай.
— Я зараз нашпортаю картоплі, ти ж вирви кілька свіжих огірків, а квашоїіі дома є. Тільки огудиння не потолочи. Стах гласно засміявся, поцілував її:
— Господинько моя...
Оксана пригнулась і прямо пальцями почала підкопувати для нього картоплю. Стах зверху дивився на жінку, на її пальці, що почали чорніти від вологої землі, на картоплю, що й при місяці червоніла, і мав радісну бентежність на серці — воно вивільнялось і вивільнялось од різної каламуті й кіптяви. Коли має чоловік вірну дружину, то це вже он яке щастя. Оксана зібрала картоплю в поділ спідниці, і тепер босі ноги жінки до колін оброшувала роса.
— Які в тебе гарні ноженята.
— Он краще вирви огірків.
Стах навпомацки знайшов огірок, відщипнув од огудиння, понюхав його й потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за її спиною, до матірки, до соняшників і до вибілених місяцем хмар, що притулилися до землі.
— Гарно ж у нас. І тільки такий дурень, як Ступач, міг подумати, що я люблю оцю землю менше за нього.
— Він і людей і землю судить та все шукає комусь лиха, поки собі не знайдо, — зітхнула Оксана. — Ходімо ж до оселі.
У хатинці, де влітку було холодніше, на лісовому сіні спали діти. Стах схилився над ними, поторгав великою рукою.
— Як виросли вони. А Миколка в кучері оберемок сонця захопив. — І притулився устами до меншого, а потім до старшого. А Оксана і всміхнулась, і зітхнула.
— Чи ж слухають тебе?
— Слухають, помагають... Ходімо. Треба мужу вечерю готувати.
У хаті Стах обняр дружину, торкнувся її западинки, від якої розходились перса.
— Аж пе віриться, що я з тобою! — прихилився до персів, до їхнього сну і чекання.
— Зі мною, чоловіче, — підвела вії на нього, з яких скапував пізній місяць.
І тільки тепер чоловік повірив, що він удома... що його чекали. В німотній вдячності він поклав голову на плече дружини і завмер, прислухаючись до якогось дива, прислухаючись до неї і до світу, що, погойдуючись, кудись плив з двома своїми дітьми.
Другого дня Стах із Миколкою і Володимиром пішов у ліс, там вони знайшли оту черешню, де ягоди чорними кетягами обсіли гілля, підсадив дітей, а сам горілиць ліг на землю, головою п шапку чебрецю. Цілюще зілля пощипувало йому потилицю, обдавало густими духмяними хвплями. Білою хмарою, сонячним променем і переливом іволги стікав тут час, і добрий спокій входив у кожну кровинку чоловіка. Але другого дня він розхлюпав його.
Затемна, коли ще Оксана відпочивала, він вийшов у двір, пішов городом до своїх червоних маків у ячмені, а далі зібрався на риболовлю. Недалеко від берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетіла з купини і захурчала крилами. Це характерне хурчання озвалося в серці чоловіка далеким дитинством. Bin довго-довго стежив за нерівним, хвилястим летом пташини, прислухався до хурчання її крил та сумовитого квиління: чиї ви? Чиї ви?
«Своєї матері діти», — відповів у думці, а коли чайка упала в траву, витягнув з берега човен, знайшов своє старе місце на воді, що проросло зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипів до двох поплавків, але не так бачив їх, як Оксану. Неждано через якийсь час він почув ненависний голос:
— Добрий ранок, Сташе, — на березі з рушницею за плечима стояв Семен Магазаник і щиросердно посміхався.
— Добрий ранок, — тихо відповів Стах.
— Клює?
— Потроху клює.
— І що спіймав?
— З півдесятка линків.
— Линків? Оце риба! Може, продасиш?
— А чого ж, можу й продати, — не підводив очей од води, на яку лягла тінь лісника. — Під'їжджайте.
Магазаник знайшов неприв'язаного човна, поклав у нього рушницю й руками почав гребти до Стаха. Ось і торкнувся човен човна.
— А ти не перемінився, Сташе, — привітно, привітно посміхається Магазаник, і все його обличчя сочиться радістю: аякже, це так приємно, що чоловік повернувся з далеких доріг. — Де ж твої линки?
— Линки? Зараз покажу, — Стах підвів свою обплетену м'язами руку та простяг її не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.
— Що ти робиш?! — зойкнув лісник. Стах зчавив його сорочку на грудях, шарпнув до себе лісника і з силою опустив у воду, а потім підтягнув до себе.
— Втопиш, іроде! — несамовито закричав Магазаник.
— Не втоплю, — заспокоїв його Стах. — То ти мене топив, а я тебе купаю...
x
Споночіло. Заснула хвиля у броді, заснув і присілок над бродом. А до нього ніяк не дотягне своє снування отой волохатий, що так дитинство нагадує, сон: перед жнивами він завжди тільки скрадається за Данилом, а коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив'я!
Це та пора, коли в серці селянина сходяться радощі й тривоги хліба, а між ними снуються й снуються древні, певно, ще з язичницького віку прихоплені хліборобські жалі. Жаль було сивого й золотого колоса, що нагойдався, нашелестівся, наспівався за літечко в полі і вже

читати