Завантажити

твої речі?
— В лісі.
— У лісі? — не повірив Данило.
— Еге ж, у вашого лісника. Він мене підвозив з району. «Так он які «люди» зробили мене дуже лихим».
— Наш лісішк видався тобі добрим?
— Наче нічого. Він увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на ночівлю, але вже так иізно: незчулася, як і споночіло,
Данило відзначив про себе, що дівчина, видно, з тих, які захоплюються роботою, а їй сказав:
— Ночівлю тобі знайдемо в присілку, бо до лісу в таку пору небезпечно йти: ще вовк перестріне, й зостанемось ми без агрономії.
— А у вас є вовки?! — Тіні переляку пробігли по дівочому личку.
— І вовки, і лисиці, і кабани, й борсуки, і кізочки, схожі на тебе. Як тебе звати?
— Мирославом.
— Яке славне і незвичне для нас ім'я. Я його тільки в творах Івана Франка зустрічав, а тепер — на своєму полі. Ну то як, дівчино, в ліс чи в присілок?
— Напевне, в присілок. Він так гарно й таємничо загубився посеред почі, а місяць згори, а вода знизу заколисують і заколисують його.
— Ти віршів не писала?
— Слухала, як музику. А ви?
— Теж люблю, наче музику. То й пішли, бо люди всю ніч по шматках розберуть.
— Так і моя мати колись казала, — посміхнулась і одразу ж спохмурніла дівчина.
«Напевне, сирота», — подумав Данило, і йому захотілося чимсь пособити цій довірливості, що тільки починає розгортати книгу життя. Як воно ляже на її утлі плечі?
Вони мовчки дійшли до подвір'я Лавріна Гримича. Данило відчинив хвіртку, пропустив попереду дівчину, кивнув головою на хату.
— Отут і переночуєш.
— Незручно так пізно колошкати людей, — знітилась Мирослава.
— Вони ще й не заснулхі, тільки подвір'я спить, — клямцнув клямкою Данило.
Небавом із сіней озвалася господиня:
— Хто там?
— Це я вам, Олено Петрівно, привів гостю на гриби й сомину. Не поїли все?
— Знайдеться і для гості, і для тебе, — повеселішав жіночий голос. Незабаром тітка Олена стала на поріг, пильно глянула на Мирославу, сплеснула повними руками: — Яку ж гарнюсеньку назорив дівчину! Ось до кого ти поспішав проти ночі.
— Та ні, я вперше бачу її.
— Так я й повірю тобі!
— Правду кажу, тіточко. Це до нас прислали а такими косами агронома.
— Така молодюсенька, а вже агроном?! — знову сплеснула руками Олена Петрівна. — Ти ж хоч цими пальчиками умієш у землі порпатись?
— Умію, — засоромлено посміхнулася дівчина. — Я з хліборобського роду.
— Тоді зовсім добре. А жити, як захочеш, можеш у нас — займай другу половину хати й живи, чи сама, чи з моєю Яринкою. Усі городські кажуть, що у нас, над бродом, і гарно, і затишно. Картопля, хліб і молоко є, риби наловимо, шкварку присмалимо, а на різні там городські витребеньки та марципани — вибачай.
— Спасибі вам, Олено Петрівно, — подякував Данило й почав прощатися з Мирославом. — Не журіться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, — та й пішов, а з думки не сходили її довірливий погляд, її місяцем чи сонцем накупані коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю ніч.
Ідучи за Оленою Петрівною на другу половину хати, Мирослава сказала:
— Видать, душевний у вас учитель.
— Який учитель? — здивувалася жінка.
— Оцей, що привів мене до вас.
— Бог з тобою, дівчино! Який же це вчитель, коли він голова нашого колгоспу, — здивовано відповіла, а потім розсміялася Олена Петрівна.
— Голова?! — ошелешено перепитала Мирослава й почула, як на щоках спалахнули рум'янці, — Оце так!
— Виходять, пожартував?
— Безсовісний!.. — мимоволі вирвалось у Мирослави. Олена Петрівна, схрестивши руки на грудях, похитала головою:
— Та ні, дівчино, він дуже совісний, справедливий і до людей, і до хліба святого; за це деякі й не люблять його. Ото вже безсовісні.
— Як чути у вас матіолою, — в мішанині думок підійшла до вікна.
— А біля неї снується дух татарського зілля — це вже з броду. Тобі покласти городський матрац чи на лісовому сіні будеш спати? Ніколи не буде так пахнути сіно, як пахне в молодості.
— Ів дитинстві теж, — зітхнула дівчина, прислухаючись до броду.
Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабінет і стала на порозі.
«Неначе доля! — подумав собі Данило. — З якого ти поля, з якого ти чару?..»
А доля навіть не підводила на нього очей.
«Які вони в неї?»
— Залишайся, Мирославе, з нами, — попрохав Данило. — Люди в нас добрі, а голова не дуже лихий.
«Безсовісний», — для себе, вже без огуди, сказала" дівчина й підвела довгі нерівні вії на «безсовісного».
Він приязно глянув на неї і сказав собі: «Польова царівна!» І знову побачив її у полях.
А польова царівна, погойдуючись тополькою, підійшла до нього:
— Вам зараз віддати документи?
— Нащо мені цей клопіт: тримай їх при собі. А тепер можна поїхати до лісника.
— Я зараз поїхала б чи пішла у поля, — Мирослава кинула очима на невидимі ще поля і гарно посміхнулася їм.
«Славна. Землю, певне, любить. А коси пахнуть матіолою, зіллячком смутку».
— Тоді я тобі дам, як у

читати