Завантажити

спіймали цього пройду.
— Впізнав нарешті? — із задичавленого, перестояного волосся протягнули в кривій посмішці синюваті, мов напіврозчипені скойки, вуста. — Чого так заблимав віями, чого так залихоманило тебе?
— Такий гість і мертвого в домовині залихоманить, — сказав зів'ялим голосом і мерзлякувато повів плечима, щоб струсити з них бодай частку морозу і страху.
— Он як ти заговорив! Етикетально? — повільно спалахнула Беабородькова олія. — Л колись у державній варті ми мали а тобою братання.
«Не братання, а полигання», — подумав Магазаник, але вголос сказав:
— Сідай, коли прийшов.
Та Безбородько не квапився сісти за стіл, а все позирав на вікна.
— Добре ти тут, на відділі, обгніздився, господарю!
— Обгніздився як умів: багатства не доскочив, а якусь мализну тримаю в руках, — прибіднився Магазаник. — Вигулькнув, виходить, аж через два десятки років. От як воно бував в житті.
— Життя — це довга нива, і що тільки не родить на ній. «І такого бузувіра, як ти», — подумав лісник, бо мав менші гріхи, аніж Безбородько.
— Що, згадав молодість? — знову насмішкувато кривить синюваті скойки вуст.
— Мусив.
Оникій ще позирив по вікнах, заглянув у ванькир, в закоморок, де обсихав закипілий кров'ю линтвар, і тільки тоді почав скидати з себе ліру, торбу, обстріпаиий піджак і перетлілу сорочку, вишиту узором гетьмана Полуботка.
— А борода в тебе не скидається?
У Безбородьковій олії спалахнув лихий полиск ошаління:
— Поки що не скидається. Поки що! Але як настане час нової влади, тоді скину і бороду, і вуса, і чиїсь шкури од плечей донизу буду риати — буиня вичиню з них і ііід їхню музику шиу циганської халяндри. Ще я дочекаюся цих обертасів! Од них не одному стане шкварко!
Від такого дикого знавісніння навіть Магазинику стало лячно: не забулось, не перетліло минуле в душі сановитого жебрака чи сліпця. Йому ще циганської халяндри заманулось. Старцюй, як старцюється, та радій, що маєш хоч жебраний хліб. Ти ж не хлібом, а свинцем та мотуззям годував людей.
Безбородько відчув, що Магазинику не сподобалась його мова, презирливо повів хрящуватим носярою.
— Щось не те в твою розумну голову завіялось. Може, усамітнившись у лісах, думаєш прожити мирним хлібом та медом слов'янства і вже не віриш у переміну влади?
Лісника обурила чванькуватість Безбородька.
— Вгадав: таки не вірю. То в громадянську війну були в нас сякі-такі-ікони, а залишилося з них одне порохно... Тоді ще вірилось, що німецькі шарабани привезуть нам і гетьмана, й самостійність. Ох, які то були шарабани! Три роки війни проїздили — і не скрипіли, бубнами гули!
— Почекай про шарабани! — поморщився Безбородько. — Чому ти в переміну не віриш?
— А чого мені вірити? Де знайдеш ті дріжджі, на яких зійде нова влада? Усе, що колись шумувало голубою концепцією, або загинуло, або подалось на безпліддя по всіх заграницях, або на безвік розсипалось на сміття-терміття.
— На старі дріжджі таки нема надії; усе в них усохло, окрім злості, — погодився Оникій і спохмурнів: згадав вибух своєї злоби. — А чи знаєш ти, Семене, що зараз робиться на Заході, на міжнародностях?
— У мене за ті міжнародності голова не болить. Бачив їх у громадянську: англійські світоправителі бояться, що французькі захоплять Чорне море, а французи спасаються, щоб англійці і німці не прибрали до рук Балтику, навіть саму Америку лихоманило, опасалась, що японці обшахрують її. Поживши на світі, надивившись на всяке вертійство, я таки повірив одному письменнику: вся історія людей — се історія обману.
— Ти дивись! — Безбородько вибалушив очі на лісника. — Навіть Магазаник укинувся в літературу! Диво дивне! Та, крім літератури, є політика. Що ж тоді головне маєш у мізках? Ти гадаєш, більшовики довго дадуть тобі прожити хуторянином? Тоді давно не метено під твоїм чубом.
— А в когось і пемито під чубом, — спалахнув Магазаник.
— Облиш свої дурні жарти, скоро буде не до них.
— Чого ти мене страхаєш політикою і міжнародностями!
— Бо такий час на порозі стоїть. Хіба ти не чув про Гітлера?
— Так то ж людожер!
— Хай і так, — неохоче погодився Безбородько. — Але історія нс обходиться без жорстокої карності! не тільки історія, навіть ідеї вимагають жертв. А на теперішню історію, щоб вилущити з неї коріння й насіння соціалістичного євангелія, треба владування не якогось слабовольного царя Миколи, а саме Адольфа кривавого. Він, узявши силу, наведе порядки в Європі, бо посадив армію не в шарабани, а в танки.
Хоч Магазаник і розумівся на соціалізмі, мов кріт на зорях, і, звісно, ніякої приязні пе мав до нього, проте не поділяв надій Оникія.
— А що з того, коли твій Гітлер піде воювати соціалізм? Заярмить він нашу землю, запалить нашу хату, а якщо й принесе добро, то тільки своїм гітлерякам.
Оникій строго подивився на лісника:
— Ти ще не знаєш, як нам треба, щоб стати господарями, пройти крізь цідилок німецького життя.
— На цьому ж цідилку ми не залишимо все? — навідліг б'б Безбородька і

читати