Завантажити

таку вже й велику потребу маю. Магазаник насупився:
— Де мені аж тисячу взяти? Хіба не знаєш, яку плату має лісник?
Безбородько засміявся, посварився бруднуватим пальцем:
— Але я ще знаю і які приварки має лісник.
— — Не так приварки, як людський поголос. Усяк із чужої торби хліба не жаліє.
Олійна їдь пронизала непроханого гостя, де й взялася така, гидомирна.
— Семене, не будь свинею, коли тебе люди величають, і не бреши вочевидяч, я ве сьогодні з'явився на світ. Знаю, що ти свій гріш не пропустиш крізь горло, знаю твою ненаситність і знаю, скільки хтось колись уторгував за хліб і картоплю! Згадав?! Отож, не скаржся на безгрошів'я, а мерщій клади тисячу на стіл, бо можу передумати й зажадати більше.
— Зажадати! — насупився лісник. — А коли я не дам тобі ні шеляга?
— Даси! Ще й подякуєш, що візьму! — граючи синцями вуст, зухвало сказав Оникій. — Ти ж знаєш, яку шанобу останнім часом мають натуркування і папірці? Кинеш у скриньку на когось кілька слів, а вони й вигублять із життя кілька років.
На жорнуватому обличчі Магазаника виступили краплі поту, він обтер його рукою.
— Як ти страшно жартуєш у моїй хаті.
— З тобою — тільки жартую, а деякі по Сибірах видихають мої папірці і крючкотворію, — уже не очі, а шершні націлились на Магазаника. — Копійка ж твоя дуже потрібна мені, бо збіднів зараз.
— Або дай, або видеру, — прогутнів лісник.
— Хоча б і так, — не образився, а в усмішці вилущив з хащів перестиглі бобини зубів. — Я теж хочу пожити по-людськи: не в соломі, а в чистій постелі поспати, смаковиту молодицю пригорнути, бо старець я тільки одягом, а не тілом. У тебе нема якоїсь литкастої та кульшастої підтіпанки, що поцінно бере за любощі?
— У нашому селі нема халяндр, і ніхто з жіноцтва не править гроші за гріхолюбство, — гордо сказав лісник. Хоча він не раз виривав у молодиць любощі, та ніколи мерзенна копійка не потьмарила їх.
— Наше жіноцтво ще в цьому ділі занадто архаїчне і перелюбство вважає за найбільший гріх, — потрусив патлами Оникій. — Воно й досі носить на собі спідницю до п'ят, а в собі сантимонти недоторканості. І тут ми відстали від іноземщини. А від цього чоловіки мають менше радощів у житті.
— Чоловіки чи розпусне тіло? — навіть Магазаник не витерпів патякання жеребила. — Де ж ти свою жінку покинув?
Безбородько насупився, махнув на вікно заволохаченою рукою:
— То ціла історія, Семене. Вирвав колись і я шматок щастя;
про таке, за веремією і гріхами того часу, вже й не снилось: прияомив до себе красуню учительку, що тільки й мріяла про чужі дитячі голівки і правду на землі. Це була із тих, яка й у вогонь би стала, а не пішла на зваблювання. Коли, ковтаючи сльози, виходила заміж, зажадала одного — щоб я покинув державну варту і грібся до людського берега. Довелось пообіцяти уволити її волю, та не уволив, і вона одразу відкинулась од мене. Згодом, вже при червоних, крадькома прийшов до неї, і моя красуня мало не впакувала мою грішну душу за грати. Ледве тоді виніс ноги з її оселі. Тепер теж учителює, служить комуністам і сама комуністкою стала.
— Заміж не вийшла?
— Не вийшла і навряд чи вийде: вона дуже ідейна і більше однієї любові не визнає. Таку ніщо не переважить... — Негадане тіні жалів пройшлись по його оберемкові вовни, і він вже сумом глянув у вікно чи в далекі роки. — А була ж на вроду, мов яспа зоря у погоду.
— Як же до тебе прибилась така врода? — Магазаник не дуже делікатним поглядом зміряв Безбородька.
— Чого тільки не вчинить війна. Чував, що вона переїхала вчителювати на Поділля, — ніби зітхнув усередині і зразу ж махнув лопатою руки, ніби вигрібаючи свої жалі. — Ти не розгніваєшся, коли я в тебе залишуся переночувати?
Магазаник поліз рукою до потилиці.
— Як хочеш. Але ховатися маєш відлюдком у літпяку чи в сушарці, що стоїть за огорожею, бо в хаті й біля хати багато товчеться людей.
— Не пересушиш мене в ній? — Безбородько так блиснув своєю олією, що Магазанику стало моторошно. Але він удав, що не зрозумів натяку.
— Коли тебе старцювання не пересушило, то проживеш і в сушарці. Там навіть стіни пахнуть сушнею.
До оселі, згинаючись, увійшов Стьопочка, поперед себе він ніс ночовки з щільниками, що пахуче стікали медом і ворушились зав'язлими бджолами.
— Куди їх, тату? Може, в бортяницю?
— Став на стіл. Як балювати, то балювати: бог послав нам.., дорогого гостя.
Стьопочка збагнув, що патлань, певне, був колись немалим цабе, і, вже приязно посміхаючись йому, висадив ночовки на стіл, до якого була приліплена громова свічка, та й знову пішов до дуплянок. Магазаник засвітив свічку.
— Перед богами, а не переді мною світи її, — засміявся Безбородько, пройшовся по хаті, і на кожен його крок свічечка відповідала дрожем. Так, певне, і його, Магазаника, душа тремтіла від кроків і слова цього камінносердного викрутня.
Незабаром ніздрювата яєчня пухирилась на чорній, з колесо завбільшки, пательні, яку Магазаник поставив прямо на стіл, а біля неї вродилася пляшка

читати