Завантажити

сідайте до нас — і гайда у степ.
— Отак би й давно! — труснув сивиною старий і почав вибиратися на бричку. — Чого це ви приїхали? Для розносу? — Й осікся, бо згадав, яке прізвисько вліпили дядьки Ступачеві: Рознос.
Але прокурор ще цього не знав, а розносити він умів — і в місті, і в селі. За селом вони наздогнали старого Корнія, що обважніло йшов із серпом у руці. Гримич торкнувся плеча візника, і той зупинив копі.
— Сідайте, Корнію Івановичу, підвеземо.
Старий зупинив погляд на Ступачеві, похитав головою:
— Ні, з цим суддею мені не по дорозі.
— Це ж чого? — одразу спалахнув Ступач.
— Раніше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?..
Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а візник насмішкувато вйокнув... Щоб якось розвіяти прикру хвилю, Ступач запитав старого:
— А наш первенець-комбайн справно працює у вас?
— Та не працює, — невесело відповів Гримич.
— Як це «не працює»?! Поламали?! — І вид одразу став таким, наче напозичався злості.
— Та не поламали — в сусіднє село перекинули, бо ми, мовляв, і без нього впору зберемо хліб.
— Ага... — прив'яла злість і прив'яли неспокійні рум'янці. Ступач сам собі дорікнув за гарячковитість. Та що поробиш — характер! А вдачу не виплеснеш, як воду з кварти. «Продукт», — позаочі зве його Мусульбас, і що тільки за цим одним словом криється?
Данила Бондаренка застали на косовиці: він саме грабкував з косарями жито і, видно, мав од цього неабияку втіху, дарма що його біла з хмелем сорочка аж парувала на плечах. Ступач довгодовго придивлявся до косаря, шеретував тіні на обличчі й думки в голові. «Хто ж він? Хто?» Потім, обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових чобіт, підійшов до нього, глухо поздоровкався, кинув підозрілий погляд на грабки і тихо запитав:
— Що, в народники чи в хуторяни записався?
— Люблю косити, — з жалем посміхнувся Данило, з жалем поглянув на грабки, далі поклав їх так, щоб коса ввійшла під покіс, і пішов за мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очі на стерні.
Вони вийшли на гінну дорогу, що губилася в плетиві березки, деревію, пижма й по-дівочи довірливо дивилась у світ голубими очима Петрового батога. Високо в небі сумовито проквилив шуліка, а над м'яким золотом нив нерівне, по-чаїному, підіймалися-опадали крила косарок і до самого неба строкато цвіли постаті жниць, біля них на очах виростали ошатні чубаті полукіпки. Це навіть Ступачеві сподобалося — порядок! Хоч голова й свавільник чи, може, щось і гірше, а в полі порядок... А коли й це вороже маскування? Маєш собі рівняння з кількома невідомими. І навіть зітхнув з жалю до себе.
Ступач підвів важку настороженість зіниць і почав її всвердлювати в Бондаренка.
— Не дивіться так грізно, бо перелякаюсь, — посміхнувся Данило, хоча в душі прокинулась тоскність: як йому надокучили ступачівські нерозумні підозри, нерозумні втручання, нотації, нагінки й диктати, за які має розплачуватися хлібороб і земля.
— Недоречні жарти, — сказав Ступач, але очі прикрив важкуватими повіками, посередині яких рівно пройшлися риски ще молодого жиру. — Твоїй сваволі, голово, немає впину.
— Про яку сваволю суд рече? — Данило жартом намагається відбитись від Ступача.
— А ти, бідненький, і не знаєш?
— Таки не знаю.
— Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома від мене почав позавчора видавати хліб людям? Кажи!
— Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогодні.
— І сьогодні?! — жахнувся і витріщився на Бондаренка Ступач. — Ти, голово, сповна розуму чи маєш великий недорід на нього?
— Так зате е врожай у полі.
— Ти, мабуть, не знаєш, що робиш з хлібом?
— Знаю! — твердо відповів Данило. — Зміцнюю віру колгосп- -у ника в нашу спільну працю. Впевнений, що найбільший злочин — підривати віру людини.
— Покинь ці високі слова й одноосібницькі споживацькі тенденції! — вже зметнулись блискавки під віями Ступача. — Думаєш: ти найрозумніший серед нас?
— Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, — почав обурюватись і Данило.
— Так-от, своїм безрозсудством ти не так зміцнюєш віру селян свого села, як підриваєш авторитет більшості голів свого району! Зрозумів?
— Це вже щось нове в теорії! — І хоч як йому було гірко, Данило засміявся.
— Він що й сміється! — Ступач ударив чоботом по кущику петрового батога, і він сполохано затремтів синіми вогниками. — А що, дивлячись на вас, скажуть колгоспники інших сіл? Щоб і їм зараз же видавали зерно? І почнеться там анархія щодо виконання плану, як уже тут почалась. Он, і вітряк меле в тебе! — тицьнув руками на ту дерев'яну птицю, що завжди радує людину, коли махає крилами. — Зараз же припини видачу зерна і зацвяхуй вітряк.
Данилові лячно стало від оцих слів, бо для нього вітряк завжди був живим, як людина, а тут — забити цвяхами! Як треба бути далеко від хліба насущного, очерствіти, щоб отаке викрутилось у мізках.
— У нас вітряк ніколи не забивали цвяхами! Вікна забивали, а вітряк — ні.
Ступач поморщився:

читати