Завантажити

повчально сказав Ступач, а про себе вирішив: з цього анархіста можна і два плани вибити. Обійдеться без сивої паляниці. Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на видноті, — він подав Данилові важкувату руку і пішов до брички, знову ж .думаючи про анонімки на голову. І де в них зерно, а де полова? Що ж, своєю самостійністю він багато може збунтувати гарячих голів. Недарма ж просив: дозвольте мені так погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо не можна одному господарству займатися тридцятьма культурами — від жита-пшениці, турецького бобу і маку аж до петрушки, чорнушки і пастернаку. Бач, навіть риму знайшов, щоб відхреститись від маку і пастернаку. Отак і сядеш маком з таким господарем. Хоч і розумну має голову, та до якого берега приб'ється цей розум? Тепер нам біля землі не мислителі, а виконавці потрібні. Може, надалі і мислителі знадобляться, але це гсн-геїі коли буде.
Ступач обернувся, поглянув на вітряк, що весело відхрещувався від нього, на вперту постать Данила, який поспішав до вітряка.
Цей не у вітряк, а в тебе заб'є цвяхи самоволі, а ще й про душевність говорить. Будеш мати, Прокопе, душевність, коли за роздане зерно хтось почне здіймати з тебе стружку. Страх розчопіреною п'ятірнею пройшовся по нутрощах Ступача, і він тепер дивився на вітряка і на гарячу югу, що тремтіла за вітряком, як на своїх ворогів. Дарма, ось як накинемо селу подвійний шіал, то Й вітряк опустить крила.
— Поїдемо, — підійшов до машталіра, поставив погу на підступку й носовичком почав обтирати з чобота пилюку.
— Можна й поїхати. Це я вас, Прокопе Івановичу, сьогодні востаннє везу.
— Як це — востаннє?
— Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до пшениці, до землі, бо землю сам бог орав.
— Це ж де ти бачив бога за плугом? — глумливо спитав Ступач.
— Не бачив, а чув у піснях.
— Корчувати ці пісні, цей архаїзм і етнографізм треба! Корчувати!
— Чого ж корчувати, коли там і про врожай так співається, як колись нам уродить земля: з колосочка буде жмінька, а з снопика — мірка. І в давнину, видать, про агротехніку думали.
Ступач,аж присвиснув од такої несподіваної «філософії», а потім сокрушно похитав головою:
— Темна ти ніч, темне село. Машталір пайоржився:
— Хоч і темний я, а більше ваше сідалище возити не буду...
Виїжджаючи на шлях, Ступач зустрівся з военкомом Зіновієм Сагайдаком, що верхи їхав по вкорочених тінях лип.
— До свого улюбленця, який ближче до жита-пшениці? — з насмішкою запитав. Ступач.
— Так, ви — юридичний ясновидець, — не залишився в боргу Сагайдак. — У нашім районі один живе ближче до жита-пшениці, а другий — до пирога.
Ступач одразу підкис:
— Це жарт чи натяк?
— Розумійте як хочете, — безневинно дивиться на нього Сагайдак. — Вольному — воля, а спасенному — рай. Як там Бондаренко?
— При доброму здоров'ї і в доброму настрої. Але сьогодні доведеться зіпсувати йому настрій.
— Це ж чого?
Когось копіюючи, Ступач одноманітно прогугнів:
— Єсть принципова думка стягти з нього подвійний плап. Він його витягне, кректатиме, але витягне.
— Жартуєте? — насторожився Сагайдак.
— Правду кажу.
Босиком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, і Ступач неохоче зліз з брички. Накостричені, вони підійшли до лип, що стояли в золотій дрімоті сонця, цвіту і бджолиного дзвону.
— Прокопе Івановичу, ви не перший рік крутитесь біля сільського господарства, знаєте, які в нас зараз великі труднощі з селом, з хлібом, з трудоднем, з селянською долею. Знаєте і те, як ми радіємо, коли той чи інший колгосп чесно, без копійчаних хитрувань, вибивається у передові. Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогодні тягне більшу за інших ношу, підірвати і зробити слабосилим?
— А селянство взагалі треба притиснути, — безжурно відповів Ступач. — Не бійтесь пригнути його перед олтарем індустріалізації.
Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум'янцями:
— Не підіймайте руку на життя! А взагалі, ви лівак і невіглас. Вас і на гарматний постріл не можна підпускати до села, бо зійдемо тоді на старці.
В Ступача одвисла нижня щелепа.
— Ви... ви селянський ідеолог! — вигукнув віп.
— Не психуйте. Ідеологія у нас одна, а от голови різні! Міняйте навар у своїй. — І Сагайдак швидко пішов до коня, вскочив у сідло і помчав не до Бондаренка, а в райком.
Ступач одразу догадався, до кого поїхав воєнком, і кинувся до колишньої махновської брички.
— Переганяй його! — крикнув візникові. А той тільки одним вусом вибив посмішку:
— Та що з вами? Де вже клешні рака змагатися з кінським копитом.
«Чи це він так собі сказав, чи ще й на щось натякає? Ох це село...»
За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не прогавив Михайла Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотів проскочити повз нього.
— А куди це так бокує, навіть не поздоровкавшись, хвалений голова?
Чигирин зупинив мальованих, з туманцем і сріблом, коней, на обличчя вочевидь натягує машкару

читати