Завантажити

Усі бачили! От хай наша мама скаже.
— Авжеж, авжеж! — лагідно озивається од печі мама, і тільки Ярипа кривить і придушує рукою варги.
— А вже як ти розсміявся, то всіх розвеселив, — продовжує батько. — Сказано, талант!
— Ой тату... — ще якось віднікуюсь, а в голові на радощах метелики кружляють.
— От сам поміркуй: чи хтось хоч раз засміявся, коли твій керівник усі слова казав і в усіх тицяв паличкою? Тобі ж досить було пирснути, — і всіх розвеселив. А коли б ще заспівав? В тебе ж он який голос! Так що, сину, пряма тобі дорога в артисти. — І отим словом батько доконав мене, бо нам усім мамина колиска і степ голоси наколихали.
Після вечері тато зі мною пішов спати па сіно, і там на самоті я наважився спитати:
— А що треба, щоб стати артистом? Батько, недовго думаючи, відповів:
— Поїхати в Київ до нашого дядька Миколи, який у театрі грає кумедії, він тебе й опреділить в артисти.
— Як же, тату, поїхати до того Києва?
— От чого не знаю, того не знаю, бо в нас зараз не гурт грошей, — сказав тато і пірнув у сон. Мені ж за тим театром не спалося до третіх півнів.
Через кілька днів вирішив я зайцем податися до дядька Миколи. Аж у Вінниці на станції батько перехопив мене. А ця язичниця, — насварився поглядом на Яринку, — і досі дражнить мене артистом...
— І дуже сварив тато вас? — посміхнулася Мирослава.
— Та ні. Пригорнув до себе і каже: «Хіба ж можна, сину, їхати босим в артисти? Та й Київ — не село, там ноги об каміння прочовгаєш. Як розстараємось тобі на хромові з рипом чоботи, щоб усі навіть по чоботях чули тебе, тоді щось придумаєм».
— Такий у нас батько уже добрий, що й у світі не знайдеш, — з почуттям сказала Ярипа. — Навіть мене ніколи не сварив.
— А жаль, — вколов її Роман. — От за ким березова каша сумує.
Близнята вискочили на коней, поїхали, і небавом над степом знялися два голоси, виливаючи тугу про отих двох голубів, що пили воду коло млина, коло броду.
— Чом не красені! — неждано вихопилось у Ярини, яка проводжала поглядом братів.
— Гарно ж як у світі! — І Мирослава притулилась до Ярини.
 
XIV
Земля віддала людям, що могла віддати, і, чи то з жалю до себе, чи з жалю до людей, заплакала осінньою сльозою і неспокійно ввійшла в зимовий сон. Ох як люто, на шаленій коловерті вітрів, зачинався цей сон: спочатку вітровіям і сніговиці хотілося підважити, вирвати з насиджених місць перелякані хати, розметати золото скирт і вдарити на сполох співучою міддю дзвонів. А потім вони втихомирились, поскочувались, прищулились у яругах, і тепер люди по коліна бредуть у снігу, що вечорами шеретує крихти срібла та виколихує блакитні дими й волошкове цвітіння.
Як гарно зараз довкола! Ошатні, в білих свитках хати притихли, немов дівчата перед весільним танцем; ось ударить бубон місяця, цьвохне смичком вітрець, і вони поведуть свій танок зачарованими долинками, левадами, садками і виведуть його — усе вгору та вгору — аж на той шлях, по якому минулий вік проскрипів чумацькими мажами, а -цей вік, як блискавками, спалахнув козацькими шаблями Котовського і Примакова.
А що тепер робить червоний козак Терентій Іванович Шульга? І Данило, згадавши недавню бувальщину, мимоволі зупинився біля придорожньої верби, погладив рукою намерзлий стовбур. А той згори струсив на нього дим паморозі, а знизу озвався гучанням — то вітрець прокинувся в дуплі й знову задрімав, як маля. А он хтось між вербами мріє, вискрипує чоботятами і ронить на сніг шматки пісні. Чия ж це така пізня?..
І давнє очікування, сподівання чи передчуття озвалися в ньому, і десь чи з паморозі, чи з ночі затремтіли ті вії, за якими чаївся синій вечір. У дуплі знову шеберхнув вітрець, а на шляху стихла пісня. Де ж те дівча, що наче йшло назустріч? Данило подався далі шляхом, та вже на ньому не було ні дівочої постаті, ні пісні. Отак і виходить воно на твоєму шляху.
Неждано внизу, на крихітній леваді, що підбігла до самої дороги, він почув характерне шипіння, зирнув і не повірив своїм очам: на виковзаній смужці льоду, яка аж палахкотіла холодним сяйвом, самотиною, в кожушку нарозхрист ковзалась знайома постать. Ось вона з ковзанки вилетіла на сніг, мало не впала, вивинулась уже од самої землі, засміялася сама собі і, вигинаючись тонким станом та граючи розведеними руками, легковажно зашурхотіла по крижаній стежці, видобуваючи з неї шарудіння й ніжний посвист; за плечима дівчини погойдувався, вигравав місяцем сніп пшеничного волосся, що так і дихнув йому минулим літом.
Данило, притулившись до пригорблоної верби, з захопленням стежив за дівчиною: іч, що витворяє, наче маленька. А він усе думав, що вона не по-дівочи серйозна чи то від інститутської науки, чи зроду. Не раз намагався якось порозумітися з нею, та дівчина в такі хвилини відразу натягувалась, немов струна, і полохливо сторонилася його. А коли він хотів провести її після свята врожаю, то побачив, як одразу взялося тінями, замкнулось її обличчя, а на шерхлих, замкнених устах прочитав: «Безсовісний». Це тоді ошелешило

читати