Завантажити

серце.
Ось і його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала їх, і вони справді кигикнули чайкою.
— Наче в казці, — здивувалась і чомусь зраділа дівчина. Підійшовши до вікна, на якому клубочками дрімала місячна сновійність, Данило постукав у шибку.
— У вас хтось живе? — пройшовся переляк по обличчі Мирослави.
— Ні.
— А чого ж ви стукаєте?
— Згадую свою матір. Вона завжди на стук відчиняла мені двері. А тепер нема кому.
— І це тяжко, Даниле? — сама не помітила, як назвала його на імення.
— Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбі під вербовою дощечкою, під тією, про яку дівчата весною співають: «Вербовая дощечка, дощечка, там ходила Настечка, Настечка», — і знову згадав не вербову дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навідатись до нього і Діденка, якогось гостинця завезти.
Даияло відчинив сінешні й хатні двері, Мирослава все ще з опаскою ступила в темряву хати.
— Справді, тут вереснем і чорнобривцями пахне. Ви любите їх?
— Дуже. І люблю, коли дівочі коси віють чорнобривцями, — нечутно торкнувся її снопа. — Уявляєш: сніг і чорнобривці! — Він засвітив світло, і гостя одразу ж підійшла до фою матері, пород яким світився сніп жита.
— Це ваша мати?
— Матір.
Мирослава посмутніла.
— І в моєї такі добрі очі були. І звала вона мене чогось Журавкою.
— А моя часто співала про журавку... Щось незвичне було в її вдачі. Як вона тільки, вже з різдва, виглядала весну, як тішилась першим підсніжником, як прислухалась до співу зерна, до шелесту маківок, до всієї землі. І до колоса, і до трави, і до деревця у неї була своя любляча мова, пісня. Найбільше я; наспівувала на луках, бо там стільки птаства знаходило притулок і в траві, і в березі, і на воді. Бувало, гляне на якусь чубату чаєчку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, і зітхне: «Боже, як то славно, коли е крила», — та й тихенько заспіває траві чи копичкам:
А журавка ходить
Та пір'ячко ронить...
А ти, малий, одразу й побачиш: і журавля в журавлиному броді, і журавочку, і її двійко цибатих діток. Мати не раз втішала мене, що. в мою подушку зашила журавлині пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця, поля, а не різна погань.
— Це ж треба, — аж зітхнула Мирослава. — Добра і тиха матір.
— Що добра, то добра, а от чи тиха — не знаю. Одного разу вона здивувала усіх односельців. Це сталося у двадцятому році. Біля самого села партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубів озброєна зграя, а отаманив у ній вчений жорстокосердець, що нахвалявся вирізали більшовиків до сьомого коліна. Як побігли городами і вулицями без вершників коні, я з мамою вийшов у двір. Аж до нас на змиленому коні підлітав розпашілий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його — він тепер головою колгоспу працює. Ще з вулиці гукнув матері:
— Ганно, допоможи пораненим — винеси полотна перев'язати рани, — і зіскакує зі свого воронця, веде його на подвір'я. А кінь аж хитається од утоми.
— Де ж я того полотна візьму? — одразу пожалісніла матір. — Усе повіддавала то за оранку, то за хліб.
— А може, щось завалялось? Біда хлопцям: лежать на білих гречках, а гречки вже червоними стали.
В оселі кинулась мати до скрині, та хіба знайдеш те, чого нема?
— Що ж, таке діло, — похилив голову Чигирин. — Доведеться багатіїв потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотні були чужі лайки та нарікання.
— Почекай, Михайло, — враз стрепенулася мати, застигла на якусь хвилю, а далі метнулася до божниці, стала на лаву й почала здіймати рушники з образів.
— Ти що, жінко добра? — здивувався, не повірив собі Чигирин.
— Нічого, нічого, — заспокоїла його матір. — На цьому полотні не буде ні лайок, ні нарікань — воно святих сповивало...
— Оце так... — широко розкрила очі Мирослава: в них входили далекі видіння. — А що ж далі? Данило зітхнув:
— Далі вона все ждала батька, ждала навіть після того, як дійшли чутки, що його вбито. А голос її з кожним роком смутнів і смутнів. Незадовго до смерті вона якось попрохала мене: — Данилку, заспівай мені про журавку, що ходить та пір'ячко ронить, бо я чогось нині не можу...
Останню дорогу матері люди від хати до цвинтаря встелили цвітом. А над її хрестом завжди висить рушник і взимку, і влітку має своїми крилами...
— От і думай собі, що таке життя... — зажурилась дівчина. — А чого ви перед образом матері поставили жито? Данило журно глянув на. Мирославу.
— Бо все життя моєї матері пройшло в житах чи біля жита, біля чорного хліба і на безхліб'ї. Отак, напевне, біля житечка, на оранці, на сівбі, на жнивах пройдуть і мої, і твої роки, якщо контри чи заміжжя не заберуть тебе від ниви та перепілки в ній.
— Надіюсь, не заберуть! — переконано сказала дівчина і допитливо подивилась на Данила: — А що для вас головне в житті — жито, перепілка в ньому та жайворонок над ним?
— Селянська доля! — задумливо відповів Данило і на німотний погляд Мирослави невесело посміхнувся: — Це ж може здатися

читати