Завантажити

сказав Данило; — Я постелю пахучу підлогу з живицею, з прожилками, з гніздечками сучків, що так гарно дивляться на тебе, тоді, коли в селі не залишиться жодної долівки. Жодної!
— Он як! — насмішкувато хмикнула Мирослава. — Тоді продовжуйте свою думку і про хату.
— І продовжу. Ти знаєш вдову Галину Пастушенко? , — Оту, що має п'ятеро дітей?
— Так.
— Яка гарна жінка, — посмутніла Мирослава, і вся гра зійшла з її обличчя.
— От коли ця гарна жінка і всі наші вдови вже будуть мати нові справжні оселі, тоді я і подумаю про свою хату.
— Довго вам, напевне, доведеться чекати.
— Я терпеливий — дочекаюсь.
— Не тільки терпеливий, а й упертий, — під віями дівчини стрепенулась посмішка. — А спите ви... на цвяхах?
— Ні, на сіні, — засміявся Данило. — Сіно ж застеляю рядном — пасманистим або в гречечку.
— І це вже добре, — дівчина зирнула на те пасманисте рядно, підійшла до стіни, перед якою стояла стара, з випаленими квітами скриня.
— Що це за дівчинка? — глянула на фото, з якого пильно дивилось на неї милогубе дитинча. Сум обметав парубочі уста.
— Це Оленка...
— Ваша рідня?
— Якщо і рідня, то, напевне, далека-далека. Мирослава пильно подивилась на Данила.
— Чого ж напевне?
— Як тобі сказати?.. — завагався.
— Кажіть, як є! — вже нетерпеливилась дівчина, а в голосі її забриніла підозра.
— Не хочеться, щоб ти чула про гріхи чи гріховність життя.
— Яку гріховність? — насторожилась Мирослава, а в душі почула, як там щось обривається... Чого б це?
— Тоді слухай... Кілька років тому йшов я увечері до своєї двоюрідної сестри Оксани. Тиша, тіні і місячна гра пасманили і луги, і татарський брід. Враз од берега цю тишу розкололо таке невтішне схлипування, що мені моторошно стало. Бігцем кинувся до броду і над бистрою, в кущах верболозу, побачив дівчину, яка, очевидно, прощалася з життям. Вихопив безщасницю з води, виніс на берег, пізнав її і, як що, почав утішати. Стоїть вона переді мною і ронить мовчазні сльози на прибережний пісок. Бачу, не заспокою Марію — так звали цю дівчину. Тоді посадив її на човен, переїхав брід — і до Оксани. Та вже якось відходила її.
— Що ж то за історія була? — зажурилась Мирослава. Данило враз обізлився на когось.
— Ота сама, споконвічна, але, бач, ніяк не може остерегти надто довірливих дівчат. Звів Магазаник поденщицю, яка працювала в його лісах, а коли в неї під серцем забилося життя, погнав до знахарки. Дякуючи Оксані, воно якось обійшлося, і в Марії з'явилася донечка, а в мене ось це фото, — вже посміхнувся і дитпні, і Мирославі.
— А Марія ж де? — глухо спитала Мирослава.
— Вийшла заміж за доиру людину і переїхала в сусідній район. Зрідка пише Оксані й мені... Ти чарочку дерецінки вип'єш, щоб розігрітись?
— Ні, — сумно похитала головою і для чогось зняла шапочку.
— А тернівки?
— Хіба ж сьогодні свято?
Він зазирнув під її нерівні вії, де ніяковіла ота зваба, яка вже цавно зачарувала його.
— Для мене — свято.
— І це правда? — спитала не голосом, а порухом уст.
— Істинна правда, — відповів напівпошепки і побачив на її куделі кілька зернин пшениці. — А це ж звідки взялася пашниця?
— Хіба ж ви забули, що я сьогодні їздила до селекціонерів?
— І що вони?
Мирослава удавано зітхнула:
— Тільки на мої гіркі сльози зважили: насипали свого чарівного зерна в шапочку. Я тоді скинула рукавиці, щоб і в них сипнули, та не вийшло по-моєму.
— Отам, у селекціонерів, і залишила рукавички?
— Еге.
Данило засміявся:
— І там вони будуть рости?
— Такі, як у вас, не виростуть.
— Як твої рученята?
— Відходять.
— Іди до грубки, вона ще тепла. І чого тільки не вміють ці ручата, — приклав їх до кахлин кольору ранньої весни й пішов до комірчини зібрати щось на вечерю.
Тільки тепер страх охопив дівчину. Чого вона пішла до чужої хати? Хіба можна їй тут бути, вечеряти? Може, не одна вже приходила сюди, може, того й ворота кигикають чаїним розпачем? Може, не раз він мав свято. А як хтось мався після того свята? Вона в сум'ятті одійшла від груби і знову зустрілась з поглядом матері. Він трохи заспокоїв дівчину.
А тим часом розпашілий од радості Данило вже ввійшов з тарілками і здивувався:
— Ти чого, Мирославе, стала такою?
— Якою?
Він пошукав слова:
— Наче щойно вийшла з поганого сну. І дівчина призналась:
— Мені лячно.
— Чого?
— Так дівчата не роблять.
— Як?
— Щоб самим іти в хату до хдоиця.
Він підійшов до неї.
— Так ти уяви, що ця хата твоя.
— Як же це уявити? — не знає, чи журитися, чи посміхнутись. Вигадає ж таке!
— Гаразд, я тобі її сьогодні продаю!.. Вважай, це вже твоя хата, а я прийшов до тебе в гості. Тепер берися за роботу і готуй вечерю гостеві, голові, значить.
«Безсовісний», — так само сказала не голосом, а порухом уст і почула, як потроху стали зникати сумніви.
— Не безсовісний, а закоханий, — і тихо заспокоїв її тривогу. — Справді, закоханий.
— Коли ж це сталося? — теж не

читати