Завантажити

посмутніли.
За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:
— Ти чого энову накликаєш лихо і на себе, і на мене? Забулось торішнє?
— Не забулось ні торітіто, ні те, що було, вважай, двадцять років тому.
— Згадала баба дівера — що замолоду діяла? — криво посміхнувся лісник.
— Напевне, так. Я тобі торік розказував про свою жінку.
— Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, — згадав Магазаиик.
— От повір: кращої за неї ніде не стрічав, хоча з усякими були і стрічання і прощання. А оце довідався, що вона вчителює у вашому районі, то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу — дізнайся завтра,, у якому вона селі й чи вийшла заміж, чи залишилася солом'яною вдовою. Повік цього не забуду тобі.
— І нащо це, і до чого це? — обурився лісник. — Ти ж сам казав, що вона така ідейна...
— Ідеї одне, а гарне тіло — друге, — посмутнів Безбородько. — Може, якось змириться, коли переміниться життя.
— Жди тих перемін! — буркнув Магазаник і перехилив чарку. — Як же ти міг знову старцем з'явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився.
— Часу не вистачило, бо оце тільки вчора прочув про неї. — То поїдеш?
Магазаник виделкою витяг серце зайця.
— Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколінна дурість.
— Хай буде й так. Спасибі, Семене. То й по останній на сьогодні, — і, перехиливши питво, пішов на другу, холоднішу половину хати, де стояли сипанки і діжниці з медом, салом, сиром, мукою, маком і всякою всячиною. — Не замерзну я тут?
— Стьопоччиною периною вкриєшся. І не полінуйся протопити в врубі, — дрова сухі, як перець, — господар позіхнув, перехрестив рота та й пішов до дверей, а гість позаздрив йому: бач, яку має кралю. З такою і ліси здадуться раєм.
Лісник удосвіта поїхав до міста, а Безбородько,^ накинувши на плечі яргачину, довго з ножицями крутився перед дзеркалом, вкорочував свої патли, звужував брови і прислухався, як на подвір'ї гелкотіли гуси і рохкали свині, дикіші з них норовили поживитись пташиним крилом.
Коли він, причесаний, вимитий і навіть напахчений, зайшов па другу половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а на столі парувало снідання і стояла вчорашня пляшка з ядухою.
— Я вже хотіла гукати вас, — здивовано глянула на гостя, загадково посміхнулась. — Сідайте, бо картопля зачахне.
— Спасибі. Сідай і ти, — і поплескав господиню по плечі, що одразу ж взялося дрожем.
— Я вже поснідала, — відповіла рівно, а Безбородько знову позаздрив Магазанику.
— Тоді хоч так сядт, — псе веселіше буде, — випасав очі па жіночому виду і мимоволі зітхнув.
— Чого ви? — здивувалась, повела бровами.
— Ох і гарна ж ти, жіночко.
— Найшли тієї краси, — зневажливо махнула рукою і посмутніла.
— Нелегко тобі у Семена?
— І не питайте, — Василина помовчала, далі сміливо зирнула на гостя. — А чого ви, такий молодий, дужий, у старці записались? Вам би краще личило бути приймаком, а не старцем. Чи робити ліньки?
Що ти скажеш цій простоті? Безбородько скрушно похитав головою.
— То я собі середину роботою підвередив, а середина — таке діло...
— Щось не схоже на це.
— Чому так думаєш? — аж занепокоївся Безбородько: чи не примітила чогось гемонська молодиця.
— Бо ви і їсте та й зирите не так, як ті, що мають усередині ганч, — ще й так посміхнулась, наче на цідилку переціджувала його забаганки.
— Як не зирити на тебе, коли маєш таку звабу?! — жартома нахилив свої патли до неї, а вона відсунулась од них, і це ще більше розбурхало його почуття. Після чарки він потягнувся до руки Василини, та відвела її й похитала головою.
— Виходить, і в старій грубі чорти топлять?
— Таки топлять, Василино. Життя є життям! От подаруй мені поцілунок, а я для тебе навіть золотої цяцьки не пожалію. Не покаєшся.
— Золотої?! — чи то здивовано, чи глузливо запитала, кинула брови врозтіч.
— Золотої, моє золотко. От побачиш! — І він обняв жінку, та неждано отримав такого ляща, що мало не злетів на долівку. Оце сила! Аж перед очима темна метелиця закрутилась.
— А тепер, старче, вставай, щоб не приріс до лавки! — гнівно наказала Василина. — І в один чирк вимітайся звідси! Золото ж при собі тримай!
Вона підхопила Безбородькову свиту і торбу з одягом, винес^ла з хати і кинула далеко за поріг, ближче до свиней...
Розлютований Безбородько підхопився з лави, заступив у сінях дорогу жінці, всвердлив у неї очі змієїда.
— Ти, придзигльована, притримай свій норов для інших, бо коли я підведу руку, то в декого відвалиться шия. Ану зараз же Ьринеси мені торбу й свиту!
— Хай тобі нечисті з пекла приносять твої шмутки! Чого свої буркала витріщив, як Гнатко-Безп'ятко?! — зашипіла Василина, плечем відштовхнула старця, вбігла до хати, миттю одшнулась, ще и лихим оком зирнула в дзеркальце і так гайнула иа подвір'я, що аж всі спідниці залопотіли злістю; між засніженими деревами її червоний кожушок зацвітав і гаснув, мов кущ багаття.
«Оце характер! Має ж Магазаник і рай, і пекло по сумісництву». Безбородько відчув,

читати