Завантажити

щастя йому. Тільки — чи йому? Бач, як югнула від нього! Але ж посміхнулась як!
І враз усі недобрі передчуття, увесь непотріб відлетів од хлопця, а прийшли радість і вдячність невідомо кому, хай навіть отому віконцю, де коливалась і коливалась дівоча тінь. Так що: стукати в це віконце чи мести додому? Данило поснував подвір'ям, сів на ніс засніженого човна. «Сядемо та подумаємо, — поглузував над собою, — бо як говорить старий Гримич? Спочатку думай, а потім роби!»
А дівоча тінь коливається...
Уже пора б і додому вертатися, але прикипіли очі до вікна, вросли ноги у сніг, хоч біля серця зрідка й проскакує холодок:
аби хтось із насмішкуватих Гримичів не навинувся — ото буде радості і їм, і йому. Може, зарання причаїтися у тінях, що згорбились біля клуні, на якій і досі здригається пучок самосійного жита. Влітку в ньому навіть волошку бачив, дивилася на світ дівочим оком і не журилась. Поки він думає про сховок, з хати озвалася впівголоса пущена пісня, в ній, певне, віками настоювався смуток:
Та нема гірш нікому,
Як тій свротині:
Ніхто не пригорне
При лихій годині.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Що думає взяти.
Та налетіли гуси
З далекого краю, Замутили воду
В тихому Дунаї.
По-новому вражений тугого чиєїсь осиротілої душі, і голосом Мирослави, і щемом, який до болю в'ївся у серце, він згадав своє сирітство і в думках обіцяв півсиротині, що ніколи-ніколи не зобидить її, коли стане тим, хто пригорне її. От зараз і піде із цим до хати, зірве на порозі шапку з голови і скаже недоказане... Що ж він скаже? «Ти найкраща в світіЬ Дуже оригінальне вийде. Може, краще: «Ти моя доля!» А воііа й приголомшить: «Моя доля не з цього села». Ох цей вечір, і місяць на ньому, і дурна голова під ним. Та хіба в закоханих вона бував розумною? А ніби спроста Мирослава так глянула на нього?
Відриваючи -холодину сумнівів, Данило торкнувся рукою шапки і таки пішов до вікна, вже намірився постукати в примальовану морозом шибку, але саме в цю хвилю почув тупіт копит. Напевне, несамовиті близнята зривають вітри? Теж знайшли слушну годину. Пригнувшись, глянув на вулицю, що в місячному півсні була схожа на казковий міст. З двох її кінців шалено летіли вершники. Ось зблиснули, вихоплені з піхов, шаблі, на всім скаку зблизились коні, а над головами одчайдухів брязнула, зойкнула криця, висікаючи іскри.
— Навіжені! Пошаткуєте один одного! — крикнув Данило, коли розчепилися шаблі й коні.
На його голос Роман і Василь повернули гривастих до воріт, па ходу вкинули шаблі в піхви, перезирнулись і одразу насочились перебільшеною смиренністю.
— Добрий вечір вам, Даниле Максимовичу! От кого не сподівались у таку пору, так не сподівались. Це ви до нас чи до товариша агронома? — хитрющо блимнули па освітлене вікпо, й, наче остерігаючись, прикусили варги, і залишились задоволені собою. Теж мені артисти!
З хати в кожушку наопашки вибігла простоволоса Мирослава, побачивши з близнятами Данила, од несподіванки ойкнула і, розгублена, стала посеред подвір'я.
— Що ви тут роблте?!
— Зорі лічимо собі, — невинно відказав Василь. — Стільки ж їх насіяно сьогодні, що ніяк не заснеш.
— Знову на шаблях бились?
— А чого ж?..
— Ти на цьому сливі бувайте здорові, — гарно, без насмішки вклонився Роман і Мирославі, і Данилові. — Нам ще треба коні завести.
Близнята здибили скакунів, здибили куряву і в ній галопом гайнули вздовж вулиці.
— Як ви тут знову опинилися? — стенає плечима Мирослава. І вже нема посмішки, а б невдоволення і в бровах, і навколо уст.
— Хтось мене сьогодні вже й на «ти» називав, — забубонів Данило. — Ось кожушок по-людськи одягни. За цим і прийшов.
— А я так налякалась, почувши... чийсь крик. Сама собі не повірила. Треба ж таке.
— Напевне, треба, — підійшов ближче. — А повіриш, коли я скажу щось?..
Дівчина зіщулилась, прикрила очі наполоханими віями і прошепотіла:
— Не треба.
— Чого ж? — теж перейшов на шепіт Данило.
— Бо не треба.
От і зізнався! Зірвав шайку з гиловиі І замість щось він сяк-так пробурмотів:
— То я хоч у кожушок одягну філософа з золотими косами, — нахилився до її пшеничного снопа, в якому бавився місяць, і знову почув повів матіоли — зіллячка сум'яття і смутку.
Мирослава благальне глянула на нього:
— Іди вже, Даниле, бо скоро близнята прибіжать. Переведуть вони мені завтра день на кпини.
— Може, тобі подякувати, що женеш?
— Як хочеш.
— Та не хочу.
У повітці залопотіли крила, озвався простуджений голос півня, а на нього відразу відповів забіяка з Оксаниного двору.
— Уже перші півні співають, — не знає, що говорити, що робиться з її віями, з її серцем.
— А знаєш, що вони виспівують?
— Ні.
— Вони кажуть, що від перших півнів неодмінно треба постояти до третіх.
— Я ніколи й до перших не стояла. г
— То я вже починаю пишатись, — замість справжнього верзе таке, за що треба язика виривати.
— Іди. Це ж новий день

читати