Завантажити

паморозь із їхніх брів і очей, І вперше в його хаті забилася жінка головою об стіл, все торкаючись і торкаючись до синів. А він мовчки стояв біля них і лише зрідка проводив рукою по очах. І несподівано запитав:
— Олено, де ж Роман, а де Василь?
Спочатку жах мигнув в очах жінки, та, збагнувши все, вона поклала напівживу руку на неживу.
— Ось старшенький наш, — і знов заголосила.
А в хату крізь розчинені двері проривався і проривався відгомін битви.
Лаврін чув його, і душа чоловіка була не тільки біля дітей, а й у лісах. Він витер долонею обличчя, нахилився- до столу, поцілував Романа, далі Василя, уклонився їм, поклав руки на плечі дружині.
— Олено, прости мене раз, і вдруге, і втретє...
— Куди ж ти, Давріпе?! — жахнулась вона.
— Туди, де були наші діти. Ще раз прости. Інакше не можна, інакше не можу, — він пригорнув її, тричі поцілував вкритими смагою устами і пішов здіймати свою важку кирею.
— Лавріне, а як же я? — зойкнула дружина. — Ти подумав?..
— Подумав, — твердо сказав він. — Клич тата, клич людей, і чекайте мене. Я приїду. Догорить бій — і неодмінно приїду. — Із шапкою в руках вийшов на подвір'я.
Тут він руками стер паморозь на конях, поправив упряж, нахилився до кулемета, відкрив кришку коробки, перевірив, чи нема перекосу патрона, далі заглянув у скриньку з набоями і аж потім вискочив на сани. Стоячи, рівно виїхав з двору. Ще кивнув головою Олені, яка застигла на млиновому колі, що ожило і перемелювало її. Коні з копита взяли галоп і потягнули за собою не тільки снігову куряву, а ввесь присілок, всі броди, всю її душу, все її життя.
Постать Лавріна все меншала й меншала, аж поки її не змили курява і далина.
Не ногами — самим болем, що розтинав, розшарпував, розломлював її всю, вона зайшла в оселю, в безнадії хотіла опуститись перед дітьми і раптом побачила, що з вій Романа скочується на скроню сльоза. Чи це сніг розтанув, чи це справді жива сльоза?
— Дитино моя! — скрикігула вона, торсаючії його плече. Сльозина зі скроні Романа скотилась вниз, а на віях з'явилася друга.
— Романе, Романочку мій...
і в старшенького ледь-ледь ворухнулись обмерзлі уста.
— Ма-мо, — не сказав, а зітхнув.
І мати, припадаючи до сина, так охопила його, як охоплювала в грозу, коли він був ще маленький. А далі притулилась до Василя, сліпо шукаючи його серця. Озвися ж, сину, заговори. І тебе, і долю твою благаю — озвися...
І вона вже не чула, як ішов, зупинявся, каменів і знову прокидався час; і не вчула, як став оживати присілок, не побачила, як його почали затоплювати партизани, як скрізь метнулися люди, відчиняючи двері і ворота, як жіноцтво, припадаючи до стремен, плакало і запрошувало в оселі вчорнілих від бою і морозу бійців.
От і на її подвір'я, метляючи багаттям грив, влетіли коні з Лавріном, позад нього на легкокрилих санях сиділа якась дівчина чи молодиця. Вона першою скочила на землю і, притримуючи рукою сумку з червоним хрестом, метнулася до хати, посковзнулась на млиновому колі і чайкою влетіла в оселю. Те, що вона побачила з порога, на мить зупинило її, а рука потягнулась до очей, стерла з вій паморозь, потім кинулась до близнят, нахиляючись над Романом, пальцями охопила його зап'ясток, стала прислухатись до життя чи небуття. І негадане ожили, переломилися в подиві брови партизана. - — Ольго... Олю. Це ти чи марево?
— Я, Романочку. Тільки мовчи.
І тоді ледь-ледь посміхнулись парубочі вуста, прошепотіли:
— А хто ж тоді скаже за мене, що ми тебе любимо?
— Мовчи, Романе.
— Вже мовчу. Василя виходжуй, а я, мабуть, самотужки оживу...
— Сини мої... синочки...
Кінець
 

читати