Завантажити

кам'яніли водночас.
— А що ж ти думаєш: помилуєм тебе? — спитав Лаврін, отой повільний, добродушний Лаврін, який у своєму житті нікого й пальцем не зачепив. — Стій, коли можеш, рівно.
І Магазаник, уже розчавлений страхом, став рівно, іще тільки щось усередині билося в ньому і лихоманило його, а повіки почав пекти невидимий вогонь чи сльози. Невже це прийшов отой час розплати, про який йому років з двадцять тому говорив батько? Він годі погойдував свою сивину під сивиною колосків жита, що дочекалося святвечора. Магазаник глянув у давнину своїх років і затіпався у дрожі, і затіпались його очі, з яких утікали зіниці.
Це, певне, розжалобило Лавріна, бо опустив голову, а Стах став перед старостою і, наче по писаному, оголосив:
— За зраду Батьківщині, за прислужництво фашистам, за видачу поліції і гестапо командира Івана Човняра партизанський загін імені Котовського засуджує старосту Семена Магазаника до вищої міри покарання — розстрілу.
Магазаник неслухняною рукою потягнувся до повік, які спалював невидимий вогонь. Уже знаючи, що його розстріляють, ще не міг збагнути, як він упаде на цю осінню, з бабиним літом землю, як для нього назавжди не стане ні цього дня, ні цього хутора, ні цього ставка, де й зараз подає голос струмок, і повняться береги, І перечищаються води. Ось із очеретів виплила та сама качечка, яку він бачив раніше. Невже і її ніколи не побачиш ти? Що ж це робиться в світі? Хіба ж ми в ньому живемо двічі?
— Люди добрі, невже ви відберете у мене життя? — скинув побілілі очі на партизанів. — Я ще, кинувши все, можу вам послужити, їй-богу, можу...
— Пізно, — не дивлячись на нього, сказав Лаврін. — Ти сам підмінив свою долю. Може, щось маєш передати сину чи рідні? То ми передамо.
— Передати? — перепитав Магазаник, бо зараз усе туго доходило до нього. — Він вийняв з кишені печатку, кинув її на землю, потім дістав гаманець, нащось зважив його на помертвілій руці. — Коли зможеш, Лавріне, передай Стьопочці. І скажи йому мов слово: хай випишеться з поліції. І скажи, щоб він не забув старе борсуче місце.
— Це ж яке?
— Він знає. — Хотів ще згадати про місце, де стояв покутнім вулик, але тоді б усе стало зрозумілим, бо не раз у мирний час Лаврін бачив цього старого вулика, що перейшов йому ще від батька, в якого і він був дитиною. Господи, невже він справді був дитиною? Його щось почало давити, тому розстебнув ковніра, відчув на грудях тільце золотого хрестика і до болю в руці вхопився в своє останнє золото, ніби воно могло порятувати його.
Лаврін підвів голову і глухо запитав:
— Може, маєш останнє бажання?
— Жити хочу, жити, — сказав безнадійно.
— Вірю, Семене. Та про це треба було раніше думати, — сумно одказав Лаврін. — Піднімайся на свій хутір.
І от він, знесилений, витіпаний страхом і болем, став посеред тієї землі, яку йому нарізали за чорну зраду. Не знаючи, де подіти руки, сунув їх у кишені й намацав згарок саморобної свічечки.
— Є в мене, Лавріне, останнє...
— Що?
Магазаник вийняв згарок.
— Хай погорить святий віск за упокій душі.
— Що ж, запалюй.
Магазаник запалив свою свічечку, вона випала з неслухняних рук раз і вдруге, тоді він вкрутив її в землю, і шестеро очей схрестились на сумирному вогнику, що тепер пахнув медом і літом. Чому ж доля не зробила його пасічником хоч на цей крутіж часу?.. І в останню свою хвилину він не так винив себе, як свою фортуну, хоча й знав, що не вона винна...
Коли свічечка догоріла за середину, Магазаник знову глянув на ставок, почув, як на ньому враз осінню зашуміли очерети, почув мову води, почув лопотіння пташиних крил. А далеко-далеко за ставком, на глибоко врізаній у м'яку землю дорозі, замаячила самотня постать дівчинки. Вона йшла до ставочка і щось розгойдувала- в білій хустині. Враз ним струсонуло: «Невже це Оленка? Невже це його Оленка?!»
Він простягнув руки до дівчинки, скрикнув... І це був його останній крик.
XXXI
У грудні вдарили такі морози, що тріскались дерева, тріскалась земля і крига на ріках та ставках і замерзла вода в криницях. Навіть у терплячих, обвішаних памороззю верб відчахувались руки, і тоді на старих ніздрюватих стовбурах червоиіли промерзлі рани.
Через холоднечу побільшало різного люду в пристанційній корчомці «фрейлейн» Ярини. Тут завжди можна було закропити душу пахучою сливовицею, скаженою горілкою, а закусити холодцем із хроном, кручениками, домашнім кендюхом, кров'янкою, просолом і отими з ніжною скоринкою пампушками, які самі просяться до рота. Що вже звичайні, приквашені в розсолі пелюстки з олією і кмином, а й ті приносили хвалу привітній господині, на яку витріщувалось більше аніж треба різних буркал.
Але нині жоден німець — ні «осілий», ні «транзитний» не заглянув до корчомки, яка в патенті, виданому міською управою. запишно іменувалася таверною. Та й на пероні сьогодні фашисти загубили бундючність і сміх. Чи з холоду, чи щось інше сталося?
Охоплена непевними передчуттями, Яринка випроваджує з корчомки двох

читати