Завантажити

за рік не припливе, бо який толк з моїх теперішніх дев'ятисот окупаційних марок?
— Тільки ж остерігайся ненаситства. І боронь боже красти; у німців за добичництво одразу розстріл.
— Красти я не піду, а культурненько брати можна, на станції поліцаї плавають, наче пампухи в олії, — Стьопочка трусонув патлами, засміявся. Сміх у нього тепер став якимсь дерев'яним і несподівано обривався. — А я, тату, нещодавно на шибениці бачив нашого ворона. Певне, і йому стало сумно без нас.
— Верзеш хтозна-що, — буркнув Магазаник, а всередині знову болісно озвалися забобони. — Ти ж коли підеш у крайс?
— Завтра.
— Тоді я загляну на хутір. Може, якогось коропця спіймаю на вечерю.
— Толом би їх глушити і засолити в бочці на зиму.
— Почекаємо ще з толом, — він підійшов до сина, поклав йому руку на плече.
— Чого це ви? — У Стьопочки здивовано затремтів жовтець вій.
— Не хочеться, щоб ти їхав на ті станції. От прокидаюся вночі, почую, що ти дихаєш за стіною, — і вже якось легше стає на душі.
— Ти бачиш! — не повірив Стьопочка. — Щось такого ніколи не помічав за вами.
— Літа, Стьопочко, літа.
— І десь-то страх, — подумавши, сказало чадо і заспокоїло батька: — Але боятися вам нема чого. Москву вже німці забрали, Ленінград теж. Сам Гітлер сказав, що Росії, чуєте, — не Москви, ве Ленінграда,"- а Росії вже більше не існує.
Магазаник оглянувся, ніби їх хтось міг підслухати.
— А це не брехня, Стьопочко?
— Хіба ж ви газет не читаєте?
— Ніхто так не розпускає брехні, як газети, — вийняв із внутрішньої кишені вчетверо складену листівку, простягнув синові.
Стьопочка мовчки прочитав її, роздер на дрібнесенькі шматочки, кинув у грубу.
— Ви, тату, обережно з такими документами. Ніхто її не бачив у вас?
— Ніхто.
— Тепер сам себе остерігайся і сам собі не вір. Он який уже недорікуватий Терешко, а й той сочить за вами. Ці слова крижаною хвилею обдали Магазаника.
— Сам догадався сочити?
— Та ні, — Безбородько наказав. А ви ж, здається, ще в громадянську приятелювали з ним. От вам пан і добродій найшановиішии, — перекривив голову райуправи.
— Коли ти довідався про це?
— Учора ввечері. Зроду не повірив би в таке, але це сказала і ерешкова сестра.
— Вона тобі подобається?
На устах Стьопочки вибилась облудна посмішка.
— Я їй подобаюсь.
— Діла! І чим я йому не догодив? — як у хмару входить Магазаник. — Що ж, почухраю на хутір, хоч там відпочину від усякого крутежу. — Мабуть, на камінь буду старатись. А тебе ще раз остерігаю
не заритись на скажені гроші, словом: і бога бійся, і чорта опасайся. Сьогодні сонце висварило в осені ще один погожий день, і вій не знав, куди йому занести бабине літо. Колись саме в такий деиь Магазаник у лісах зустрівся з Оксаною, яка збирала опеньки, і запросив її до себе. Та мало було радості від тих запросин. Оминула тебе краса і все добре оминуло. А могло б і по-інакшому бутиі
«Не ти носиш коріння, коріння носить тебе», — хотів утішити себе святим письмом, та нічого з цього не вийшло. Могли б ще втішити золоті тайники, але не будеш же їх тепер викопувати. Може, один показати Стьопочці? Та встигнеться. Ще не знати, що жде його на тих станціях, де спокуса і смерть на одних вагах сидять. А дерево на хуторець завозити треба...
Ось уже й ставочок підняв стріли очерету, ось, чіпляючись за коріння верболозу, озвався струмок. Як у дитинстві, переміщався час, перечищалися води і наповнялися береги. А як тут колись гарно, розкрилившись, падали навесні і пливли дикі гуси! Тепер уже не падають — стороною летять, бо осторогу мають, і все якось тепер іде стороною. Непроїзною доріжкою він підходить до води.
Але хто це сидить у човнику?
І чомусь холод заворушився в міжпліччі, і чомусь згадався ворон на шибениці. Шарпнувши рукою кишеню, в якій лежала зброя, він пішов до ставка. Невідомий поволі підвівся і скочив з човника на берег. Магазаник у подиві зупинився: перед ним, примкнувши золото вій, стояв Лаврін Гримич. Але чого він такий похмурий, такий неприступний, чужий?
— Лавріне, ти тут рибу ловиш?
— Ні, браконьєрів, — хрипко відповів Лаврін, а його вії затремтіли.
— Яких браконьєрів?
Ласрін ненавистю змірив Магазаника:
— Отих браконьєрів, що підняли руку на людське життя.
— Щось ти дуже розумне почав говорити, — затривожився Магазаник і, почувши ззаду чиїсь кроки, обернувся. До нього підходив Стах Артеменко з наганом у руці.
— Ти чого, Сташе?! — не скрикнув, а зойкнув, догадуючись про щось страшне.
— Нічого, — і Стах одразу намертво охопив старосту могутніми руками.
— Ти що робиш?! — щосили шарпнувся Магазаник. — Нічого, бо це не робота, — вихопив у нього вальтера Стах. — А тепер, пане старосто, стань рівно перед людьми і послухай останнє слово.
Дві стіни страху стиснули, зчавили, пройшли через Магазаника й одразу знекровили його обличчя і, певне, вибрали кості, бо тіло почало опадати.
— Чого ж останнє?! — насилу вичавив, не можучи піймати своїх губ, що тіпались і

читати