Завантажити

гукнули близнята. Данило обернувся, з ненавистю глянув на чорний, з розкинутвки руками жмут.
— Хай лежить, гидомирна.
Біля землянки Сагайдака його радісно зустрів Петро Саламаха, охопив ручищами велетня.
— Чого такий веселий? — буркнув Данило.
— Бо привіз цілий васаг мін, — очима показав на критого лубом воза, де з-під сіна виглядали протитанкові міни. — Як віз бездоріжжям, душа тремтіла, мов заячий хвіст, бо що, по неписьменності думав, варто якійсь бляшанці прокинутись і розметати чоловіка на шматочки. А в мене ж жіночка, мов сонечко. Я її вдома на руках ношу.
— Такими ручищами і понівечити можна.
— От не думав таке розумне почути од вас. А ви ж мене персонально шанувати повиннії
— Це ж з якого дива — аж персонально?
— Бо я скоро буду вас як пана старшого поліцая возити на мотоциклі.
— Он як! Коли ж це буде «скоро»?
— Тільки роздобудуть відповідну поліцаиську шинелю, бо поки на мої плечі жодна не налазить.
— Це все вигадки Сагайдака?
— А чиї ж! От мав голову чоловік! Так що, Даниле Максимовичу, погуляємо по тилах! Та як погуляємо! — радісно посміхнувся Саламаха.
Після цього в Данила одразу відпала охота іти до Сагайдака, одначе спересердя шпигонув Саламаху:
— Погуляти — погуляємо, а як з твоєю жіночкою?
— Трохи більше почекав. А може, колись уночі і приб'ємось до неї. Ото буде писку та виску! — і засміявся.
XXVIII
З залізниці Михайло Чигирин повернувся нерано, бо свого поїзда партизани дочекалися тільки вдосвіта, коли туман із невидимих глеків затопив молоком і долину, і ліс. Це одне. А друге — хотілося вихопити з гарячих уламків заліза і дерева якісь трофеї, головне — зброю. Та із зброєю не пощастило — зі станції, розрубуючи прожекторами туман, проти них вирушив бронепоїзд, і вже під його вогнем Чигирин наскочив на скриньки пахучого, наче мед, тютюну. Ох і зраділи хлопці, що розжилися на таку справжню розкіш, а не якийсь там ерзац, і зразу ж під обстрілом засмалили довжелезні цигарки.
У загоні Сагайдак подякував усім підривникам, а Григорій розцілував батька, та потім таки не витримав характеру — труснув отим кучерявим снопом гороху, що вибуяв па голові, заскалив .око і в'їв:
— І дуже вам, тату, кортіло у свої літа на залізницю тьопати?
— Я не тьопав, а їхав на возі, бо шкода було своїх чобіт. І не реби мене таким старим. Після війни зробиш. Тоді я вже буду відлежувати боки на печі і командувати мамою, щоб вона скоріше щось із печі ставила на стіл. Як тобі таке благоденство?
Григорій засміявся, знову трусонув усіма стручками свого гороху:
— Ви саме такий, що влежите на печі. Одразу на гаряче — на головування — побіжите.
— Коли доживу, то й піду, — погодився старий, — бо хто ж мав землю підіймати, як не ми? — Він обернувся до тієї призахідної сторони, де лежало його село. Чи обсіялось воно старими руками? Бо яка тепер сівба? На лівому плечі мішок з зерном, бери його в правицю — і сійся, родися, жито-пшениця, як сто років тому сіялося. Такий посів із вересня перехнябиться на жовтень, а пізнє не родить, тільки з хліба зводить.
Григорій, певне, збагнув, що коловоротиться у батьковій голові, пригасив свої насмішечки.
— Ви ж, тату, зараз відпочивайте та силу збирайте. Я те» скоро піду в землянку, бо ввечері маю роботу, — і схилив голову чи жартома, чи в повазі.
Чигирин добряче подивився на свою дитину:
— Не можу я вдень заснути, не навчився за вік. А ввечері маю провідати маму.
— Знову щось циганити? — І Григорій показав усі свої зуби й щербинку межи ними, яка теж мала щось насмішкувате.
— Без цього не обійдеться, бо в нас інтендантів нема. Легкий смуток ліг на смагу Григорія. Він оглянувся довкола і тихо сказав:
— Ви ж поцілуйте маму. Скажіть, що ми її дуже любимо. І хай но журиться без пас.
— Так вона й послухає тебе, — гмикнув Чигирин. — Ще мало ти знаєш нашу матір. — і пішов у ліси, з якими вже бавились осінні шуми. А найбільше любо їм було розкошувати в осичині, де кожен лист тепер карбувався на золотий дукат.
Під ногами осик то тут, то там пишалися оксамитні, зі свіжою вологістю шапки красноголовців, а на пеньках вінками повибивались перші опеньки, вони, як дітвора, гарно взялися дрібним ластовинням. Оце ж завтра можна зварити хлопцям суп з опеньками. То треба не забути взяти перцю в Марини. Як вона там горює? І зітхнув чоловік.
Перейшовши осичняк, Чигирин вражено зупинився біля кучерявих дубків, поміж якими рівно горіли свічки беріз. Неждано він побачив з десяток підсніжників, що нахилили додолу задумані голівки. З-під їхньої верхньої одяганки проглядали нижні з зеленою лиштвою сорочечки. Щось трепетно беззахисне було в цьому весняному цвіті, який невідомо чого зацвів собі восени.
«Це на щастя», — кажуть про такий пізній цвіт люди. Та хіба ж можна хоча подумати про щастя цієї осені й зими?
Оці осінні підсніжники перенесли Чигирина до тих далеких весняних, коли він уперше зустрівся з Мариною. І защеміло серце в чоловіка, як у молодості щемить. От він їх нині й

читати