Електронна бібліотека/Проза

Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
Завантажити

ні! — затрусились руки агронома, відхиляючи від себе невидимі списочки.
В нордичних очах крайсляндвірта спалахнула злість. К бісу чемність і «химери совісті». Він зараз же провчить цього впертого мумієзнавця, що теж не вміє чавити непокору.
І в цей час хтось постукав у двері. Крайсляндвірт різко підвівся, підійшов до порога, глянув у скляне вічко, відчинив двері в оселю, виструнчившись, увійшов незамінимий Ганс, який самовіддано служив йому і пером, і автоматом, і мізками, що найбільші були націлені на музейні скарби й український чорнозем. Після ретельних аналізів, він навіть заміряв ті площі, з яких треба вивезти землю до рейху.
— Що тобі, Гансе?
— Пробачте, пане Крайсляндвірт, але до вас дуже просяться оті голландці, які збираються осісти на Україні, — чогось розгублено заговорив Ганс. Що його так занепокоїло?
— Так пізно? Скажи: хай завтра приходять. На добраніч, Гансе.
— Бачте, їм сьогодні треба, — іще дужче виструнчується Ганс, ніби хоче свої сто вісімдесят п'ять сантиметрів зросту витягнути до двох метрів. У його присутності гер крайсляндвірт майже завжди з жалем думає про свою статуру, яка, па жаль, роздасться вшир. Оце б позичити в Ганса якихось зайвих десять сантиметрів зросту та Гансовими патлами заличкувати кружок лисини, який так схожий на ксьондзівську тонзуру.
— Чого ж сьогодні? Навіщо цей поспіх?
— Вони їхали сюди, — мнеться Ганс, — а їх перестріли партизани.
— Партизани?!
— Так, пане крайсляндвірт. Думаю, це робота Сагайдака.
— І що далі?
— Партизани перевірили документи майбутніх колоністів і хотіли їх розстріляти.
— За що?
— Вони знайшли в них інструкцію про поступову стерилізацію українців чоловічої статі. Це їх дуже обурило.
— Дурні! — вигукнув крайсляндвірт. — Такі інструкції, їдучи на розвідини чи на поселення, треба тримати в голові, а не в кишені. І що потім?
— Потім партизани змилостивились, забрали тільки підводи й коні, а самим голландцям наказали роздягнутись.
— То вони прийшли сюди зовсім голі, чи як?
— — Не зовсім голі... — кривить обличчя Ганс. — Партизани залишили їм труси.
Крайсляндвірт бридливо поморщився, потім на його вустах ворухнулась убивча іронія.
— Отак і містом ішли колонізатори в трусах?
— А що ж їм лишалось робити? Мусили витримати і ганьбу, і насмішку.
— Веди їх сюди.
Секретар вийшов, а за хвилину до оселі почали заходити перелякані й жалюгідні колоністи, одні з них трималися за голови, другі — за труси.
Гер крайсляндвірт хотів обличчям і всією поставою вдати глибоке співчуття, але не витримав — розсміявся, а хтось із слабонервних колоністів заплакав і припав до Морени — богині небуття.
XXX
Раніше худобу гнали скотарі, а тепер поліцаї. Одні з них люто пересварювалися з жінками, а другі мовчки проклинали свою долю, що зробила їх погоничами лиха.
— Куди ж ви, урвителі, тягнете її? Запогубити хочете моїх дрібних діток? — припадала до своєї годувальниці молода чорноброва жінка. В очах її стояли сльози, в очах корівчини поблискувала волога незрозумілість.
— Відійди, відійди, зарюмана, бо розчереплю макітру! Якось перебудуть твої потерчата без молока, — замірявся на жінку прикладом спиячений Терешко. І, наганяючи пострах, крутив полтиниками баньок.
— Щоб із вас котрийсь ще до вечора відійшов! Пане старосто, скажіть їм щось на це праволомство.
— Он краще жандармам скажи! — Магазаник підвів голову на незрушних, з бляхами на грудях жандармів, що придивлялись до поліцайського старання, потім, щоб не слухати голосіння, перезирнувся з Терешком, пішов до сільуправи, а звідти задвірками вислизнув на другу вулицю. Але й тут його наздогнали жіночий лемент і плач. Та хіба вони тепер здивують когось?
Підходячи до шибениці, він бридливо поглянув на її вкорочену, планками підбиту руку і вражено зупинився: тут, похиливши голову, сидів його старезний кульгавий ворон. Чого він прилетів із лісу? Чи йому шибениця нагадала давнину, чи почув чиюсь смерть? Ворон, очевидно, впізнав Магазаника, проржавлено керкнув і переставив кульгаві ноги.
Забобонний страх учепився в пана старосту, він вихопив із кишені темного, як галка, пістоля і стрельнув у птицю. Та знову, але вже злякано, керкнула, підняла крила, чорним шматком хустини злетіла в небо і розтанула у високості. Кому ти, віщуне, поніс недолю? Здавалося б, усе це дурниця, не варта ніякої уваги, та ще для людини, яка знає і ваги життя, і не в одну книгу заглядала. Але забобони ще тримаються, щоб негадано скаламутити нутро чи мозок.
У школі, куди тепер перебралися жити Магазаники, біля парти сидів Стьопочка і перечищав розібраний затвор. І руки, і обличчя-Стьопочки лисніли жиром.
— Кудись збираєшся?
— У крайс викликає мій зверхник.
— Не знаєш чого?
— Чував краєм вуха, що хотять перекинути на залізничну станцію.
— Вона дужо потрібна тобі? І тут усе маьш для прожитку.
— Там ширший розгін: і склади різні, і люди різні. Там, подейкують, за один день може стільки приплисти до рук, що тут і



Партнери