Завантажити

занесе своїй дружині.
Небо сьогодні цілий день терпляче тримало в своїх торбах обважнілі хмари і тільки під самий вечір почало з них ліньки розсівати дрібний дощ. То це навіть і краще: менше буде різної погані сновигати селом.
Знову низькодолом, левадками і городами добирається Михайло Чигирин до своєї хати, до своєї Марини, якій несе невеличкий пучок осінніх підсніжників. Як, певне, здивується вона, бо ж мало кому доводиться у вересні бачити цих первістків весни.
Ось уже й матірка їхня кадить терпким настоєм, ось і вориння, що й досі пахне живицею, ось і стовп з набакиреними глечиками, вони ніби радіють, що в оселі нема нікого з чужих.
Чигирин обережно підходить до причілкового вікна, вслухається в темінь і дощ, потім рукою торкається до підсніжників, а далі цією ж рукою стукає у вікно. Як довго тягнеться хвилина очікування. Час уже почути шерехтіння Марининих ніг, побачити хустку па її й досі чорних косах.
Та не чути кроків у хаті, нема й хустини у вікні. Певне, стомилась за день, міцно заснула. Він знову стукає в шибку. І знову німує хата, а в серце гадюкою вповзає псдобре передчуття. І па третій виклик не відповіла оселя.
Не знаючи, що й думати, Чигирин попід призьбою пішов до дпорой, борожпо торкнувся клямки — і дворі одразу відчинились. Він спочатку сполошився, а потім зрадів: отож Марина вдома. Але чому вона не зачинилася на ніч?
Мертва тиша стоїть в оселі.
— Марино, Марино! — кличе він, далі підходить до ліжка дружини, над яким мало не до стелі підіймаються подушки, окрім них, тут лежить ще темна хустина.
У безнадії Чигирин з хати вскочив у хатину, але й там нікого не було, тільки старі кадуби тихим гучанням озвалися на його голос.
— Що ж трапилось?
Невпокій охопив чоловіка, а в ньому зблиснула крихітка надії:
чи не пішла Марина ночувати до матері? Може, захворіла матір, то кому ж доглянути її?
Ще заглянувши в клуню, він знову городами добирається до вдовиної хати, що була колись схожа на ластівчине веселе гніздо. Тут з радістю жили привітні, добрі люди, і добрими, красивими та лагідними були їхні діти, запопадливі до праці та пісні.
Чигирин довго прислухається і придивляється до всього, потім підходить до того віконця, біля якого колись стояло дівоче ліжко Марини, і тричі стукає у шибку. Він зразу почув чиїсь кроки, потім, відтуливши ковдру, до вікна прихилилась стара Докія. Чигирин здивувався: чого це з хати пробивається світло? Що вони так пізно роблять? Мати якось безнадійно кивнула йому головою і пішла відчиняти двері. На порозі він обняв стару і пошепки запитав:
— Мамо, Марина у вас?
— Ой, у мене, сину, — затіпалась вона в риданні. У мене і вже не в мене...
— Що з нею?! — Одразу жах холодом стиснув серце.
— Докія на це нічого не сказала, а пропустила його до хати, де тьмяне світло тривожно сходилось із темрявою, з якої вибивалось кілька похилих жіночих постатей.
І тут чоловік побачив на двох впритул поставлених ослонах свою Марину. Вона лежала в свіжому темному вбранні, а в її узголів'ї і на схрещених руках горіли воскові свічі.
Якась невидима сила і темрява вдарили Чигирина в груди раз і вдруге. Він похитнувся, застогнав, уперше в житті йому підкосилися ноги, тому і мусив прикласти руки не до очей, а до колін. Накульгуючи, заточуючись, він якось підійшов до ослонів.
Великий спокій застиг на смаглявому обличчі його дружини;
смерть вирівпяла її нерівні брови й вибила під ними жалостинку, і раптом у косах дружини він добачив сивину, якої не було що кілька днів тому. Виходить, не всю її він наперед забрав собі.
За вікнами шарудів дощ, і, як дощ, падали сльози і слова матері:
— Приїхали ж сьогодні карателі з крайсу. Вдерлися до хати, схопили Марину і почали про тебе допитуватись. А вона і не здригнулась, і не заплакала, тільки одне їм сказала: «Ви, нелюди, такі противні, що нічого не почуєте від мене». Тоді фашист, що був із бляхою на грудях, і прострелив її з автомата. Вже мертвою сивіла на моїх руках...
Кусаючи губи, щоб не заплакати, Чигирин поцілував дружину, поцілував матір, припав головою до столу і, тамуючи стогін, притулив руку до місця, де було серце, пальці його торкнулися чогось ніжного, беззахисного. То були осінні підсніжники. Він вийняв їх з кишеньки, нахилився над Мариною, а з них на її обличчя сльозою впала краплина дощу чи роси.
XXIX
Сьогодні крайсляндвірт Вернер Біркамп скликав на вечерю одних тубільців. Це слово він дуже любив повторювати в своєму товаристві, бо взяв його з мови самого фюрера; той тепер часто говорив про Україну зі своїми поплічниками.
У підігрітому добрими старими винами мізку крайсляндвірта, що неабияк пишався своєю пам'яттю, проросли окрушини тих повчань, якими за обідами Гітлер частував свою вірну еліту. Чого тільки не торкався він! І війни, і політики, і мистецтва, і музики, і архітектури, і образу арійського Христа, і образу святого Павла, якого чомусь називав більшовицьким, і фараонів, і шляхів інків, і як готувати спартанський суп. Звичайно,

читати