Завантажити

з душі самого лісу, стрепенулася пісня про того партизана, що навічно заснув біля дуба.
Сагайдак і Чигирин обійшли усі застави, усі відділи і постукали в двері дівочої землянки. Через якусь хвилину озвався голос Мирослави:
— Хто там?
— Це ми, донечко, — тихо сказав Чигирин. — Не спиш іще? Загуркотів дерев'яний засув, Мирослава відчинила двері і запросила до себе пізніх гостей. В її оселі не пахло землею, тютюном, вільгістю, а владно панував дух деревію і пижми.
— Очікуєш Данила?
— Очікую, Зіновію Васильовичу. Як йому там, на залізииці?
— Будемо надіятися на солдатське щастя, — сказав Сагайдак і поморщився.
Рука? — співчутливо спитала Мирослава.
Вона. Ці дні було не до неї, то й почала каверзувати.
Дайте хоч перебинтую.
— Та ми а Михайлом Івановичем поворожимо біля неї.
— Послухай дівчину! — супиться Чигирин і вже а жалем: — З боями забулося про поранення.
— Скидайте верхнє, — наказала Мирослава. "Сагайдак скинув кітель, закасав рукава гімнастерки і нижньої очки, Мирослава обережно розмотала бинт, і Чигирина, її зразу ж занепокоїли підозрілі плями навколо рани.
— Як воно? — з надією запитав Сагайдак.
— Негайно ж треба їхати по хірурга, — злякано сказала Мирослава. — Негайно.
— Де ж його взяти, того хірурга? — задумався Сагайдак, скоса поглядаючи на руку: «От халепа з тобою».
— Треба проскочити в район, До Попова. То людина! — кинув иогляд удалину Чигирин.
— Хто ж зможе проскочити зараз?
— Тільки близнята, їм завзяття і спритності не позичати. '
— Хай буде по-твоєму, — махнув пораненою рукою Сагайдак і знову скривився...
Незабаром, чортихаючись, Роман і Василь начепили на рукава поліцайські пов'язки, вискочили на тачанку, і добрі коні взяли розмашисту рись. За якусь годину-дві близнюки домчали до підміського шлагбаума, що перетинав дорогу в темне, без жодного вогника, місто.
— Підіймайте, служебники, свій дрючок! — крикнув Роман, розмахуючи батогом.
З будки, погойдуючи в руці ліхтар, вийшов поліцай, а за ним, позіхаючи, з'явився і другий.
— Хто там такий нетерплячий? — підняв вище світло.
— Поліцаї з Майдана.
— Пароль.
— Гузно твоє нешмагованеї — розсердився Роман. — Який же телепень дає у села міський пароль. Хочеш, щоб партизани перехопили його? Пропускайте без проволоки!
Така мова цілком задовольнила поліцая, він розкрутив шворку на кінці шлагбаума, підняв його і, вивертаючи щелепи в позіханні, поцікавився:
— Куди ж вас несе лиха година?
— Іменно, лиха година, — погодився Василь. — Треба дохтора, бо таке діло, — і погнав коней до першого перехрестя, яке вело до лікарні і до одноповерхового будинку для лікарів.
І Василь і Роман знали, де живе знаменитий на всю округу хірург Попов, який років з двадцять незмінне працював у їхньому районі. І хто, і коли не стукав у його двері чи вікно, він одразу ж поспішав рятувати людину.
Під'їхавши до тинькованого будинку, Василь віжками зупинив коней, скочив на землю, підійшов до знайомого причілкового вікна і на мить завагався: жаль було чийогось сну, а може, й життя. Та що поробиш? На його стук довго ніхто не відповідав. Це не було схоже на чуткого лікаря, який одразу ж схоплювався з ліжка. Та ось, нарешті, у вікні майнула тінь і розпачливий жіночий голос запитав:
— Хто там?
— До Олександра Івановича приїхали. Просимо допомогти хворому.
— Олександра Івановича немає, — крізь сльози сказала жінка,
— Де ж він?
— Позавчора гестапо заарештувало, — і в хаті забився плач. Досвітом близнята приїхали до загону і, не будячи Сагайдака, почекали біля командирської землянки, поки з неї не вийшов Чигирин. Він по обличчях хлопців зрозумів, що їх спіткала невдача.
— Не схотів їхати до нас хірург?
— Гірше, Михаиле Івановичу: його заарештовано. На цю мову нагодився і Сагайдак. Він мовчки вислухав Романа, зітхнув, щось подумав і сказав:
— Доведеться вам, хлопці, увечері їхати в Балин.
— У Балин! — аж засудомило і занудило близнюків — згадали історію з паскудним Кундриком. Дуже їм кортить в отой Балин! А Сагайдак рівно продовжував:
— Там за містком край села, біля самого лугу, самотньо стоїть хата Ткачуків, у ній живуть мати й донька Ольга. Вона медсестра. Скажете, що я прошу її приїхати до загону. До них краще під'їхати з лугу толошними воротами.
Близнята тільки скрушно переглянулись і похмуро пішли до лісового озеречка.
Смерком вони неохоче виїхали на розшуки якоїсь загадкової медсестри. Це ж знову доведеться проїжджати мостом, за яким стоїть ота верба, де вони скарали паскудного запроданця.
— Поганяй, брате, не неволься, бо нічого не поробиш, — підбадьорив Василь Романа, який завжди так любив їхати, що аж віжки горіли в руках.
— Потрібний нам той Балин, як зайцеві бубон, — буркнув Роман і вйокнув на коней.
Обабіч почали відлітати дерева, що так гарно пересівали на осінніх решетах крон срібло місяця. А ось і поля загойдались, і до притихлої дороги підійшла уся в щирому золоті дика груша. А може, це сама

читати