Завантажити

Стьопочка! Перед ним стояв його син, облишаєний вітрами, злий і постарілий. На шиї в нього ятрився шрам.
— Сам своєю парсуною дотьопався до вас, — невесело заграв млинками вій Стьопочка. — Так ми, тату, стали погорільцями?
— Біда! — зітхнув Магазавик, обняв сина, посадив за стіл. — Бачиш, у чужих людей уже ночую.
— І не знайшли паліїв?
— Ні.
— Сьогодні ж перетрусимо все село, як віхоть соломи, і в когось заграє шкіра, наче бубон, — похижішав вид Стьопочки.
— Що вірно, то вірно, — запопадливо погодився Терешко. — То я й пішов організовувати нашу брашку.
Коли Терешко вийшов, Стьопочка насторожено поглянув на батька:
— Окрім хатнього добра, в нас нічого не пропало?
— Аби ж то... — перейшов на шепіт Магазаник. — Все золото загинуло.
— Усе! — аж похолонув Стьопочка. — І те, що біля борсуків закопали?
— І те... — похилив голову на руки, вдаючи розпач і водночас думаючи, який у нього пронозуватий син: таки вистежив один сховок.
— Тату, виходить, ви не порозтикували золото по різних сховках?
— Був порозтикував, а потім зібрав до хати. Краще б і я з ним згорів. Це ж усе життя збирав тобі копійчину.
— Не треба так побиватися, — вірить, а більше не вірить батькові, бо знає, який він хитрун і скупиндя — завжди ховався від нього із спадком. — Ви ж добре переворушили попелище?
— Цілий день, до самої ночі, длубався.
— Подлубаюсь і я. А потім, тату, треба знову стягуватися на золото, бо при всіх владах воно — капітал.
— Як же ти думаєш стягуватися?
— Способи знайдуться, поки ми при владі, і вообче. «Стьопочка при владі», — з цікавістю і вже інакше глянув на сина, який саме напаковував рота їжею і працював щелепами, як жорнами. Щось нове, нетерпляче, пожадливе з'явилося на його обличчі, а рідкувата синька очей похижішала. Та хто не хижішає з тих, що хочуть розживитися на золото?»
— А як ти, сину, в поліцію втеребився?
— Тікав од диму, а упав у полум'я, — зневажливо махнув рукою Стьопочка, та згодом додав: — І, думаю, правильно зробив, а то самого б поліція тягала, як колишнього активіста. Коли приймали на нову службу, сказав, скільки сотворив бомаг у тридцять сьомому році.
Магазаник скривився: був у Стьопочки не розум, а розумець, розумець і залишився.
— От цього й не треба було говорити: що народилось у темряві, хай і гине в темряві.
— Не бійтеся, тату: треба ж доказати свої заслуги перед новою владою. Німці таке люблять. Та й ви пішли в старостат,
— А що в тебе на шиї? Стьопочка одразу нажабився.
— Це маю пам'ятного від Бондаренка, уже, хвалити бога, присохло. Ще десь зустрінемось із ним.
Коли Магазаники вийшли на Терешкова подвір'я, до них кинулась розтривожена Одарка.
— Пане старосто, у мене поліцаї корову забрали.
— Отакої! Чого ж вони в тебе забрали корову? — вдає, що нічого не знає.
— За несплачені поставки. Магазаник безпорадно розвів руками.
— Тоді нічим пособити не можу.
— Але ж ще ні в кого не брали.
— З когось, Одарко, треба починати, хоча б для науки, бо німецька власть — діло сурйозне.
— То я виконаю своє. Заберіть теля-назимка.
— Про це треба було раніше думати, — і виходить на вулицю, відмахуючись рукою від жінки.
Стьопочка, зупинившись, притримує вдову біля хвіртки, злодійкувато озирається, підморгує і повчально говорить:
— Хоч богу плачся, а й він знає, що сльози — вода. Оце споживаєш за своє гордування. Тепер головне: гнися, то не зломишся, і вообче. А щоб полегшало тобі, зараз же крутнись, як попівна заміж, з податками та ще батькові якусь хаианку принеси. Ось тоді й будеш їсти молочко. — Він заспокійливо кладе п'ятірню на блузку жінки, та б'є його, сичить: «Жеребило». Але поліцай, не сердячись, гигикає, безсоромно обмацує жінку хтивими очима.
— Чого, тумануватий, вирячився? — одразу шаленіє Одарка, шаленіє її гострий циганський погляд. — На якусь свою захвойданку чи фіндюрку витріщуй буркала!
— Не будь, Одарко, такою коверзухою, у війну і на жіночу красу підупали ціни. А ти, коли подумати, не надівочилась, і вообче...
— Паскудник! Який батько, такий і син: повісь на гілляці — один одного не переважить, і
І враз на рідку синьку Стьопоччиних баньок наповзла сизість злості...
— Замовчи, горласта! — Він відступив, зірвав з плеча гвинтівку.
Одарка скрикнула, відхилилась до воріт. Пролунав постріл. На придорожній вербі скреконула сорока і, гублячи пір'я, почала падати на землю.
— Оце запам'ятай: перший раз б'ю по скрекотливій, а другий — по горластій! — вовкувате глипнув на жінку, повернувся, хряпнув хвірткою і подався наздоганяти батька, який бачив і залицяння, і гнів сина.
«Стьопочка при владі...»
XXVI
Коли сам Гітлер обізвав всемогутнього і всевладного Германа Герінга свинею, то чого жандармський обер-вфрейтор Ганс Шпекман має церемонитися із тубільцями-поліцаями, які так і норовлять замість служби щось поцупити або надудлитись самогону? Тому поліцаї тільки й чують від нього: «швайне» і ще раз «щвайне», а іноді й

читати