Завантажити

на осінь ідеться. Вже обминаючи панотця, староста нагло зупинив коней і тицьнув батогом на принишклий хутірець:
— Батюшко, а що, коли я відпишу хутірець церкві? Візьмете?
— Ні, пане старосто, не візьму.
У голосі Магазаника спалахнула лють:
— Глядіть, батюшко, щоб не каялись потім!
— А ти не страхай мене, — тихо-тихо відповів старий. — Мені вже вечоріє в очах, і я нікого не боюся, окрім бога. Себе страхай і страхайся. — І Магазаник одразу обм'як, похилив голову, яку охоплювала холоднеча.
— То ви, панотче, думаєте, що мені вже нема порятунку?
— А про це ти сам думай, коли совість загасив.
— На що ж ви надієтесь, батюшко, сьогодні? — з притиском вимовив останнє слово.
— Один бог знає, що буде завтра, — відвів його мову, мов дим. — Ти краще думай, як у тілі душу спасти.
Староста ще щось хотів сказати, але передумав, люто уперіщив батогом коней і зник, мов чорт, у куряві.
Ось і його хутірець, його садок, його став і отава, яку вже треба косити. По-осінньому гупають яблука, але гупав й розтривожене серце, а мозок не знає, на яких жорнах, на яких млинах можна розмолоти гріхи. Магазаник, скочивши на землю, зупиняє коней, вони, тягнучи воза, попаски входять у вересень, прихиляються до його отави, до його цвіту, до його подиху.
Колись давно такою вересневою годиною він спроваджував на хутірець свого батька. Той поволі — останнім чумаком — ішов біля вироблених сумнооких волів з дупластими рогами, що гучали в негоду. Цю худобину он коли ще треба було продати різникам, та Миронов! жаль було її віку, бо ж вона старалась на хліб. Старий, похитуючи сивою головою, прислухався до тихої мови надвечір'я, до скрипу коліс, до скрипу повшнурованого на обважнілому возі домашнього скарбу і невесело радів, що буде жити подалі від сина та його хитрувань.
«І хай живе на відлюдді, — не буде щогодини прив'язувати очі до нього».
З свіжовибіленої, що аж сміялася, оселі назустріч їм вибігла розпашіла від роботи і печі Василина; молодість і завзяття вчувалися у кожному її русі, а навколо тугого стану аж витанцьовувала картата спідниця, і витанцьовувала біля неї молода, з жовтоокими зозулиними черевичками отава. З голови удовиці зсунулась хустка, і тепер затанцювало підбите кучерями волосся золотої і пізньої осені.
Василина неприязно покосувала на Семена і весело застрекотала до батька:
— От добре, що ви за сонця приїхали. Роз'ярмлюйте воли — та й до столу. Я вже вам чумацьку вечерю зготувала...
Батькові було кому зготувати і звичайну, і чумацьку вечерю, а тобі тепер ніхто не зготує, марудься сам біля печі, як дідько у попелі, товчи безнастанно страх у своїй ступі, що колись начебто розумною була. Та куди подався той розум, погнавшись за лукавою копійкою?.. Раніше не раз він підсміювався чи насміхався над тими, хто жив хлібом насущним, трудами праведними, різними, як йому здавалось, застарілими чеснотами і не мав за душею ні шеляга. І от, зрештою, що вийшло з того посміху... Коли б тільки можна було повернути страчений час, коли б можна було повернути батька... Василину, то, вважай, і не треба нічого. А тепер — чи плисти, чи брести — все одно берега рятунку нема.
Синьою-синьою чашею упав у глибінь ставок, а в ньому розквітають по-весняному білі хмари. Із очерету випливає та сама качечка, і зав'юнився тихий слід за нею. А от який слід іде за тобою? Як запізно починає людина думати про це?..
З села, як з того світу, глухо обізвався дзвін. Кого і для чого скликає чи над ким журиться він? І хай журиться з тими, що в селі, а йому хочеться побути на самоті а самим собою, із ти; шею, із останнім сюрчанням коників. Ось розпряже худобину, дістане вудочку та й сяде на крихітному човнику, до якого навіть | дитинство підпливає. Від цієї думки ніби полегшало всередині.
Ось уже сторч на воді стає поплавок, а в очерети запливав качечка, а за очеретами сюрчать і сюрчать коники, а з села, як : а того світу, виколихується мідь дзвона. Чого тобі, невгавуча? Заворушиться поплавок, і пішов, і пішов, і пішов по водії Магазаник смикнув вудлище — і в повітрі щирим сріблом зблиснув уважистий краснопір. А далі почалося щось неймовірно: тільки закинеш немудру снасть, то й вже тягнеш чи коропця, чи краснопера, чи пліть. Ох, і видався ж день! І вже не чути стало ні сюрчання коників, ні мідної печалі, ні форкання коней, а тільки посвист ліщинового вудлища. — Пане старосто! Пане старосто! — захекано кричить позаду поліцай Терешко.
Магазаник кидає на човник рибину, а потім неохоче обертається до вірного служаки.і — Що там у тебе, пришелепок, горить?
— Пане старосто, ой пане старосто... — наче міх, дихає Те решко і п'ятірнею розмазує піт на обличчі.
— Чого ти одним словом подавився? Говори щось!
— Пане старосто, горить ваша хата!
— Ти що?! — відразу торопіє Магазаник, кидає погляди то на Терешка, то вдалину а ноги самі збираються бігти і не можуть.
— Їй-богу, правду кажу.
— Яка ж хата? — не може зірвати ноги з човна. — В лісі чи в селі?
— У селі.

читати