Завантажити

не треба прихистить, навіть цигана ярмаркового.
Старий, не допитуючись, хто стукав, швидковідчиняв двері, біліючи полотняними шатами, став на поріг. — О, це ти, пане старосто? В Магазаника прокинулась підозра:
 
— А ви, діду, когось ждали? Старий зітхнув:
— Ждав і не ждав, пане старосто. Магазаник не витримав:
— Діду, який я вам пан староста?
— Як і всім, — понуро відповів старий.
— А кого ви ждали?
— Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборі з виснаги доходить. То жінка пішла туди викупляти його, може, й донесе він додому душу. А ти ж з якого дива ночей недосипаєш?
Магазаник відчув у голосі старого приховане глузування.
— Прийшов до вас досипляти ніч.
— Це ж як? — насторожився дід.
— Просто, бо мені тепер нема де переночувати. Приймете?
— Ні, не прийму, пане старосто, — рішуче сказав старий.
— Чому ж?!
— Бо, пробач, нема де. У нас одне ліжко стоїть для старої, топчанчик для мене, а тебе ж на долівці, ще й на залежаній соломі, не покладеш, бо ти — пан.
— Я можу й на підлозі. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном...
— Еге, а що потім твоє начальство скаже? Нащо мені на цьому ? мїдатися з ним? Іди вже до когось іншого.
— Я піду, але завтра ви прийдете до мене в управу, — насочилось погрозою кожне слово. — А не прийдете — під боки приведуть.
І на це зовсім негадано Гордій попрохав:
— Скинь, Семене, чобота.
— Це ж для чого? — витріщився Магазаник.
— Як скинеш чоботи, я гляну, що в них маєш: ступні чи ранці.
Війнувши полотняними шатами, старий зникав в сінях, а Магазаник ще якусь хвилину стоїть перед порогом. Лють хвилями ходить по йото тілі, а між ними по-котячи скрадається переляк. Що ж воно сталося за ці дні?..
Він добре знає: село ще й досі не отямилося від страху. Знічене, приголомшене фашистською навалою, воно тепер сторонилося усіх і всього, і, здавалося, кожен жив у ньому сам по собі. напевне, так і треба фашисту: жорстокістю і страхом загнати кожного у власне дупло, щоб не роїлось громадське. Хіба ж не пам'ятає, як люди вибирали його старостою? Мовчки, без жодного слова, наче то були тіні, а не люди. А от виказав він Човняра — й тіні почали оживати. Виходить, і страх має свої межі і свій живець.
Магазаник поволі шкопиртае з Гордіввого подвір'я на вулицю, Він знову підходить до пожарища, б'є чоботом ненависних камен, потім підворушує головешки і негадане чує, як щось дзенькнуло. Господи, невже це озвалося його золото? Зігнувшись, він запускав руку в попелище, та знаходить не золото, а обгорілий шматок ланцюга. Саме ланцюга бракувало йому!
Від пожарища він поволі йде до своєї дубової, в зруб складеної комори. Тут біля порога стоять свіжі, ще не ошиновані колеса, а під острішками сушаться вінки добірної кукурудзи. Вона теж пропахла смалятиною. Мамалиги вже з неї не звариш. При згадці про мамалигу йому відразу захотілося їсти. Він відмикає колодку і входить у маснуватий настій закомірка, бо, крім жита-пшениці, тут зберігається свіже насіння коноплі, маку, льону і стоїть кілька обплетених лозою бутлів з олією.
Колись, ще парубком, він мав у цій коморі вечорові розкошування. Тоді тут пахли дівочі коси, а з них опадали квіти підсніжника, ромашки, чорнобривців, — то вже яка пора стояла надворі. Гай-гай! Давно вже вивітрився дух тих підсніжників, тієї ромашки, чорнобривців, а зараз чути маснуватий настій олії, що піде на продаж.
Може, знову, як колись, переночувати тут і хоч у снах зайти у позаколишній час? А хтось защібне комору і підпалить тебе і твій запасець. На пам'ять недоречно приходять напівзабуті слова: "Й немає злому на всій землі безконечній веселого дому». Ох, ця література і всі її сантименти! Хіба ж не злі порядкують зараз у всьому світі? Еге ж, коли ти маєш пустку в душі, тоді вся земля стає пустелею.
Магазаник про всякий випадок позаносив у комору колеса, примкнув її і городом подався до шевця-шкапогриза Максима Калюжного, який ніколи не вилазив із боргів. Як притиснеш його, то підтюпцем біжить із хати в хату за свіжою позичкою, щоб віддати задавнену. І досі Максим винен йому триста карбованців за телицю, яку взяв у заставпщну. Але хіба вчорашні триста карбованців порівняєш із сьогоднішніми?
Ще з двору Магазаник чує в хаті Калюжного притишений гомін. Він обережно скрадається до віконця хатньої комірчини, крізь нього чує різні голоси, повів диму і горілки. Так і в: дурний та нужденний Калюжний жене житнівку, на яку вже чатує ціла капела.
— Будьмо, люди добрі, — тремтить приємний тенорок Максима. — Хоч і тепла вона, але щира.
— Заб'єш нею памороки, то все менше тиснуть...
— Пийте, куме, без політики, бо політика — пропаще діло.
— Яка ж це політика? От сказав один дядько при німцеві, думаючи, що він не знає по-нашому: "ох і тиснуть так тиснуть!»
А німець і визвірився на нього:
— Хто тебе тисне? Нова влада?
— Ні, нові чоботи, — відповів дядько.
— Так ти ж босий!
— Того і босий, що тиснуть, — завчасу спохватився дядько.
—

читати