Завантажити

Га-га-га.
— Ось вип'ємо, люди, як на святвечір, за тих, хто в дорозі. Нехай легенько згадається їм.
— Господи, коли тільки повернуться вони?! — невимовною тугою забринів жіночий з сльозою голос.
— Не треба, жінко. Плачем лихо не відплачеш. Дзенькнули чарки, і тиша надовго вгніздилась у комірчині: видно, кожен думав про своїх синів. Магазаник підійшов до дверей, постукав раз, вдруге, втретє, і тільки тоді з комірчини затремтів тенорок Максима:
— Це ж хто так пізно?
— Я, Максиме.
— Хто «я»?
— Семен Магазаник. Уже не пізнаєш?
— Тепер і рідного батька можна не впізнати. Що вам?
— Отак і будемо перемовлятись через двері?
Максим зітхнув, щось тихцем кинув у комірчину й почав відчиняти двері. Ось він і став насупроти Магазаника, невеличкий, розкуйовджений, знічений.
— Не думалося й не гадалося, щоб до мене так пізно сам пан староста завітав.
— Чого ж не прийти до гарної людини? Як воно тобі ведеться?
— Та... — не знав, що відповісти, чоловік.
— Ну, а капає добре?
— Ви ж звідки знаєте? — ще більше ніяковіє Максим. — Напевне, поліцай Терешко пронюхав. Він, бісова душа, чогось в'їдається і в'їдається на мене. Може, і ви мою гірчавінь хильнете?
— Спасибі, спробую твого добра. А я прийшов до тебе переночувати.
— Переночувати?! — аж витріщився чоловік. — Як же це?
— Отак, як чуєш, бо вже не маю хати. Знайдеться в тебе якийсь топчан?
— Я, пане старосто, і не проти, та до мене саме рідні наїхало, по чарці добрій випили і теж ночувати лаштуються, — вочевидячки бреше Максим і навіть не заїкнеться.
— Загордився ти, загордився.
— Таке вигадаєте. А ночівлю пошукайте деінде, бо таке діло з ріднею вийшло.
— І де ти порадиш пошукати цю ночівлю?, — ледве стримує злість Магазаник.
— Де? Та хоча б у Терешка. В нього місця багато, бо навіть жінка втекла від нього, і гвинтівка при собі. Та й ви вже наче маєте родичання з ним при новій владі.
— Я тобі, голоп'ятнику, згадаю і ночівлю, і рідню, та так згадаю, що ти й дітям закажеш глузувати. А поки що вранці принеси свій борг. Тільки вранці, бо вдень буде пізно! Чуєш?
— Не оглух ще! — так найоржився чоловік, ніби хтось підмінив його. — Не оглух! — і зачинив двері.
Отакого дочекатися від якогось злиденника! І знову Магазацик іде мертвими вулицями і городами, з яких проростає осінь. Проходячи повз дзвіницю, він почув, як скрипнули од вітру її кісточки, як тихою скаргою на когось озвалися дзвони, і вдруге подумав про подзвіння над собою.
Позаду загупали кроки — хтось наздоганяв його. Магазаник притиснувся до чийогось, заплетеного огудинням, тину, вихопив пістоля.
— Пане старосто, це я, — захекано задеренчав Максим.
— Чого тобі?
— Ось вам боргі — І зневажливо простягнув руку, в якій стискав кільканадцять папірців.
— Де так скоро нашкріб грошей? — здивувався і навіть розгубився Магазаник.
— Люди по кругу скинули в шапку, тобто рідня моя. Магазаник сердито засовує гроші в кишеню й мовчки прямув в темряву.
Підпилий, заїжений, Терешко, що саме розкошував біля поросятини, насправді стрічає Магазаника наче рідню, тільки дивується, чому пан староста не пішов ночувати до Одарки.
— Не впустила.
— Не впустила?! — вибалушив очі Терешко. — Вас і не впустила?
— Ще й норов показала. Завтра треба її корову забрати на податки.
— Вранці я візьмуся за неї, анахтемську! Я їй пришию і прилатаю! Задешево не відкупиться вона, — веселішає Терешко, який чогось мав зазубень на вдову, та й ставить на стіл сулію з самоговом, ріже свіжу почеревину, хліб, сам на припічку смажить яєчню і все журиться, що не напали на слід палія. — Я б із нього живого свіжину паював. Підіймаю чарку за те, щоб втихомирилися усі -ваші болі.
— А ти не забагато цього питва зничтожаєш?
— При нашому ділі інакше не можна, — втупив око в чарку, — То ти йдеш у гостину, то сам гостей стрічаєш, то на партизанів полюєш, то допитуєш якогось типа до півсмерті. А що ж за допит без горілки? І чиюсь кров треба залити горілкою, щоб не стояла в очах...
Вранці Магазаник прокинувся від нестерпної сверблячки. Закасавши рукава, він побачив на руках розсхп червових бугорців.
— Почесуха, — одразу визначив Терешко. — Видать, на нервовому грунті. Начухаєтесь тепер у свою волю.
— А чим її можна лікувати?
— Ліків багато, тільки толку мало, — і знову почав ставити на стіл сулію, чарки та полумиски з салом, огірками і капустою. — Пробачте, що в мене по-простому, ніяких сластьонів нема, бо жінка сказилась і втекла до батьків, не хоче з поліцаєм жити. Ще й вона, дурепа, в політику лізе. От і кручусь самотинцем. Ви ж і на обід приходьте. Я з громадського господарства приволочу поросюка, то й поласуємо свіжиною. — Жвакаючи, Терешко придивляється не так до старости, як до пійла.
Не встигли хильнути по другій, як на ганку загупали кроки, потім відчинилися двері і до хати ввійшов похмурий, з десятизарядкою на плечі, поліцай. Магазаник, не вірячи собі, підвівся і не то скрикнув, не то застогнав:
—

читати