Завантажити

скликали десяцькі і дзвони. Ох, ті дзвони старої дзвіниці, що й досі пахне зерном і воском. Не радість, а подзвіння заносили вони в розтривожене єство старости. Нащо вся ця кумедія? Дали б тихцем хуторець, та й будь здоров. Так ні, треба виставити тебе на людське безчестя, щоб хтось потім і пригостив свинцем.
Одержуючи грамоту від самого гебітсляндвірта, біля якого неврушним ідолом стояв комендант гестапо і СД, Магазаник, як міг, ховав од людей очі, та не міг заховати вуха і кілька разів Чув, як шелестіла мовчазна сходка страшним словом:
— Іуда... Іуда... Іуда...
Такого і осудовиська, і постидовища він ще не знав. І тоді по-дурному згадалось казання підцерковних старців, то Іуда, найвірніший син Люципера, сидить у нього на колінах, І свою калитку з тридцятьма срібляниками держить у руці. І пограх давнини, і страх сьогодення лещатами стиснули його, а почав одриватись холодний піт: і він не хотів триматися Овоспеченого хуторянина. В заціпенінні, наче крізь хурделицю, Й ще просторікування Безбородька, що тепер священний оборзок селянина — виробити якнайбільше хліба та інших харчопродуктів для потреб німецької армії.
— Ті громадські господарства, які доведуть нам свою надійність і трудову честь, німецьке сільськогосподарське управління перетворить у хліборобські спілки. А далі, добродійство, вжи прямий шлях до споконвічної селянської мрії — до одноосібного паділу.
І на це поруч обізвався чийсь знайомий голос:
— Дочекаєшся, одуркуватий, два метри осібного наділу.
«Хто ж це? Невже Лаорін Гримич?» Староста повертає обважнілу голову і стрічає повний зневаги і ненависті до нього погляд скиртоправа. Господи, де стільки шаленства взялося в очах такого собі спокійного чоловіка?
Після сходки гебітсляндвірт, крайсляндвірт і комендант гестапо одразу ж поїхали в крайс, а з Магазаником залишився Безбородько і вся некликана збірнота, що приїхала з ним на гульбище. Вона, окрім Рогині, якого силоміць затяглії на обід, галасливо вітала хуторянина, бажала йому багатства з землі, з води та роси, а хуторянину думалось одно: розсипав він свої дні, як темну росу, і заліз у петлю.
У хаті йшла гульня, а в душі — похорони, і не можна було їх втопити ні заморськими винами, ні домашнім самогоном. Оце б завіятись кудись, хоч на край світу, щоб забулося все... Коли ситість пом'якшила жорстокосердя начальника допоміжної поліції Квасюка, він під пічну затулу, рубель і качалку протанцював тропака, а далі, поблискуючи двома обоймами металевих зубів, почав просити Безбородька, щоб той заспівав лірницької, як колись, за більшовиків, виспівував на ярмарках і торжках. Зголоднілий Безбородько, стараючись біля телятини, відмахнувся од настирливця, навіть блиснув ученістю:
— Мій шлунок, напевне, — шлунок орла, бо він більше всього любить м'ясо ягпятка. Так говорив Заратустра.
— То дайте роботу не гільки шлунку, а й голосу, — домагався свого начальник поліції, що втопив у п'яних білках дрібні зіниці.
Тоді Безбородько розстебнув сукняну, змережену ременем одягапку, щоб усі побачили вислужений орден «за хоробрість і заслуги», пильпо обвів жовтими печатями очей своє збіговисько, вдав руками, наче тримав ліру, згорбився, постаріп і низовіш басом уміло повів старовинне слово, що зразу ж зайшло сумом у пропащі душі.
Зійшла зоря посеред моря —
Ой то не зоря, лиш свята Варвара.
До неї сам крудь залицяв, Святіл Варварі подарунок обідяв.
І казав він слугам злота накопати,
Святій Варварі додарунок післатя.
Свята Варвара подарунка не брала,
Бо йому жопою бути не гадала.
А крулт, скачав слугам срюлп ппкопатп,
Святій Варварі подарунок післати.
Свята Варвара срібла-золота не брала,
Бо йому іконою бу'пі не гадала.
А круль сказав слугам скла надробити
І святій Варварі по тім склі ходити.
Господи милостивий, стань мені до поруки,
— Не дай терпіти невиннії муки.
Зіслав господь янгола з пеба:
— Уступай, Варваро, на те скло, бо треба.
Свята Варвара иа скло наступила,
А жодної краплі крові пе вронила...
І враз мертву тишу, що запанувала в оселі, розірвав надривний схлип крайсагронома Рогині.
— Очумайтесь, пане. Чого ви так розтривожились? — розгублено запитав його Магазаник.
— Варвари ми, богом і людьми прокляті варвари! — витирав рукою поморхлі очі Рогиня. — Збідована Варвара жодної краплиии крові не вронила. Ми ж цю кров щодня квартами точимо, а кізки заливаємо смердючим самогоном. Так хто ми після цього?
— Скажи, скажи, злоріко, — хто ми є?! — визвірився на нього начальник допоміжної поліції, що мав склепані вуха і приплюсиуте чоло, з якого зразу ж від брів гичкою стовбурчилась чуприна.
— Не клади руку на смерть, вона сама покладе на тебе і, руку, — не злякався Рогиня, коли поліцай шарпнувся п'ятірнею до кобури. — А хто ми — скажу. Почну з тебе. Мав ти, страхолюдний, родитися людиною, та вилупився чортом.
— Замовч, недовіро, бо навіки заснеш? А перед цим і сукровицею заридаєш! —

читати