Завантажити

Господи! А там же під луткою в деревині лежить його золото. І лише тепер Магазаник зіскакує з човна на берег, кидає погляд на село, де між деревами вибивається дим.
— Хто ж це міг зробити?
— Аби добро, а палій знайдеться. — І несподівано Терешко по-дурному посміхнувся: — Оце ж, коли біг до вас, чув, що говорили старі баби. Хтось із них на свої очі бачив, що з комина вашої хати спочатку вибилась чорна курява, а з неї на вогненному помелі вилетіла молода відьма, а вже потім загорівся дах.
— Біжімо, Терешку!.. Хтось рятує хату?
— Вважайте, нема нікого, бо, не доведи господи, який тепер пішов народ...
Ніколи в житті Магазаник не бачив такої пожежі. Палала ж хата, палав прихатній горіх, але ніхто з людей, окрім жандарма і трьох поліцаїв, не прибіг на пожежу. Отак на безлюдді й згоріла оселя, згоріли й ті підвалини, що мали вистояти два віки.
Довго, до самої ночі, Магазаник перегортав залізяччям своє попелище, навіть підважив із землі покалічених, почорнілих скіфських і половецьких камен. Але скарбу так і не знайшов: чи хтось з поліцаїв вихопив його, чи стік у вогні золотою сльозою?..
XXV
 
Закіптюжений, знеможений, озлоблений, він із пожарища самотньо йде на подвірок сусідки Одарки, яка молодою повдовіла і всю свою ніжність та любов перенесла на чужих дітей — відколи в селі дитячий садок, відтоді в ньому висяюють і турбуються карі, в золотій оправі очі вдови. А захворіє ж яке мале, Одарка і днює, і ночує біля нього, і що їй тоді своя хата, свій невпораний город, коли треба полегшити чиїсь болі?
Доброту її немилосердий обкрадали нечестивці, і не раз бу'вало, що на весну вдова залишалася не тільки без хліба, а навіть без картоплі. То й що з того?
— Безтолоч я, — погудить себе, сумно посміхнеться та й знову до дітей — несе їм і радість, і турботу, і оксамитний голос, що не тільки «Люлі, люлі» чи «Журавку» виводить. Як заспіває Одарка, бувало, на якомусь гулянні «На добраніч та всім на ніч» або «Там на горі в Почаєві зоря ясна стала», то старе й мале заслухається. Але й відрізати і поглядом, і словом могла як бритвою, особливо деяким настирникам. Тоді в зіниці її заскакувала така циганська гострота, що й одчайдухам було непереливки.
Сватались до вдови добрі люди, та вона затялась більше не виходити заміж, бо, мовляв, один раз людина народжується, один раз має і кохати. Любила вона — світу не бачила, — і увесь світ пригортався до неї, коли був Петро Роздольський. А не стало Петра, залишилась вірною його пам'яті.
«Якого дивацтва не буває в жінок: одна весь вік вірна мертвому, а друга — весь вік дурить живого», — чорті-що прокидається в задурманеній чадом голові Магазаника. Підійшовши до зморшкуватої вдовиної хати, він кілька разів клямцнув клямкою.
Одарка, очевидно, вже спала, бо не скоро загупала по хаті, скрипнула дверима і перелякано обізвалася з сіней:
— Хто там?
— Твій сусіда. Відчини, Одарко, — стомлено попрохав Магазаник.
— Пан староста? — вже подив і насмішка сходяться в її голосі. — Чого вам уночі?
— Відчиниш, тоді скажу.
Вдова відсунула засув, відчинила двері й стала на порозі. Від розплетених кіс повіяло теплим сном чи снодійним зіллям. І хоч у темені не було видно Одарчиних очей, та він все одно бачив її Дугасті брови чарівниці. Таки Даремно линяють вони.
— Смілива ж ти. Видко, не маєш страху в душі і нікого не ховаєш у себе.
— А ви, пано старосто, до мене на вивідний прийшли? — глузливо запитала вдова. Да й оксамити випали з її голосу. — Чого вам?
— Оце ж палії спалили мою хату, — почав так говорити, начебто Одарка нічого не знала про пожежу.
— Вогонь знаходить своє місце, — загадково сказала вдова. — То чого вам?
— Хіба не догадуєшся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подітися тепер?
Одарка жахнулась:
— Що ви, пане старосто, говорите! Хіба ж можна вам залишитись у мене?
Магазаник ледь стримав лють:
— Чого ж не можна? Пожалієш свого топчана? Вже ліжка не прошу.
— А ви подумали, яка про мене завтра неслава піде?
— Одарко, ми ж сусідимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово?
— Одраау ж знайдуться такі песиголовці. Бо що перед алим райком жіноча честь? Ідіть, пане старосто.
Магазавик розуміє, чого цурається його Одарка, одначе ще питає її:
— То ніяк не пустиш на ночівлю?
— До кінця свого віку! І староста спалахнув:
— А я, зачумана, комусь підкорочу і вік, і язик, стонадцять болячок тобі!
— Болячки залюбки можуть повискакувати і на тому, хто розкидається нами, — відказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости, хряпнула дверима, грюкнула засувом, і вже її кроки загули в хаті.
«Пожди, відьмо! Завтра дочекаєшся від мене плати! Іншої заспіваєш, як поженем твою коровицю в крайс, — лютуючи, вій завулком виходить на вулицю, оминає своє пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною, і не знав, до кого постукати, бо мало він мав приязні до людей, не мали й вовв до нього. От хіба що зайти до діда Гордія? Той, душа згідлива, кого треба, кого й

читати