Завантажити

білих лілей!
Отак і плив тут її забутий, з сапкою в руці, час — поміж худобою, бджолою і перелітним птаством.
А молоді літа потай робили своє, і вже вечорами, коли лягала спати, їй раз од разу ввижався скрип колиски, і колискою погойдувалась хата, забираючи в сон, де- теж озивалися голоси дітей. Напевне, тільки тому, уже в безрозсудстві, Василина мало ие вискочила заміж за пройду з сусіднього села. Дізнавшись про його справжні заміри, вона одразу впала в отупіння і стала полюбовницею. Вдову нещадно осудило жіноцтво, добираючи найдошкульніші слова, не шкодуючи її навіть при дітях. У своєму гіркому безчесті вона інколи знаходила якесь оправдання — тільки ж один у неї був за всі роки, хоча навіть він не вірив у це.
Отак і виходить: похитнеться честь раз, а вже її щоденно топчуть чоботиськами та шаткують язиками. Зрештою, і на це вона б махнула рукою, аби дочекалась дитини. Та як нема щастя змалку — не буде й до станку.
А тепер, уже в душі, Василина оплакувала долю молодого командира. Вона так уболівала над ним, так ворожила над його ранами, що через якийсь час він став здаватись їй сином, навіть почала звертатись до нього отим давнім, люблячим: моя дитино...
І ось знову невиплакане горе і їй, і його матері. Коли б можі, на було, вона б своє життя віддала, аби врятувати командира, що мав такс гарне прізвище — Човняр. Човняр! І перед нею неВгадано загойдався човник на тому втиснутому в давнину ставочдку, де перечищалися води і вбирався у відпар чи туман очерет. ійа віях Василппи забриніли сльози, вона зірвала їх і повернула Коні в ліс, де дрімали тіні і сиво димілась ожина.
— Куди ви, тіточко?
— Почекай, скажу, — глухо відповіла жінка. Вона скочила з-воза і почала скидати шлем з підручного, на її підсічених устах Иремтіла скорбота.
«Що ж воно таке?» — занепокоїлась дівчина, придивляючись Р'до Василини, і до коней, і теж скочила на землю.
Жінка підійшла до неї і так глянула важкими переплаканими очима, ніби добиралась і добратися боялась до таїни душі.
— Яринко, ти, певне, і не знаєш, що я тебе колись носила на руках?
— Не знаю.
— А тенор уже і твої руки повинні когось носити.
— Ой тітонько, не треба про це, — спаленіла дівчина.
— Не буду про це, — погодилась Василина. — Тільки скажи: це правда, що ти маєш стати шинкаркою?
— Правда, тітонько.
Жах зблиснув у чоловічках жінки.
— А їй ж про свій завтрашній день подумала?
— Нащо вам таке думати... — ховає погляд дівчина. Василина запнулась, а підрізані зморшками уста її затіпались, та вона перемогла себе і вже самим болем спитала:
— Ти знаєш, якими словами і досі обзивають мене через клятого Магазаника? Знаєш?
— Знаю, — прошепотіла Ярина і здригнулась.
— Так чого ж ти йдеш у шинок, та ще у чужинський? Що він, погибельний, тобі дасть? Грішний карбованець? Сьогодні ти станеш там прислужницею, і сьогодні ж тебе обізвуть найгіршими словами, які не змиєш до смерті. Я маю ці довічні тавра, то не хочу, щоб ти їх мала. Отож, дитино, спам'ятайся, поки не пізно, і вертаймо додому.
— Не можна, тіточко, — тоскно сказала Ярина, безпорадно опустила руки, краєчком скошеного ока вона побачила, як на павутинні, що охопило кущ барбарису, вмирала роса.
— Зараз ще можна, дитино, — переконує її жінка. — А потім — і не повертайся на людські очі. Чого тебе тягне туди?
— Так треба, — не знайшла чого кращого сказати дівчина. Василина стрепенулась, надія зажевріла у погляді.
— Так треба, кажеш?
— Еге ж...
— Вірити тобі? — запитала, вже повіривши.
— Вірте.
— Взяла ношу на плечі?
— Взяла.
Василина сумно похитала головою.
— Тоді більше нічого не питаю, тільки щодня буду думати про тебе, про твою святу душу.
В Ярипи затремтіли, забилися вії.
— Думайте, тіточко, бо й мати тільки лаяли та кляли мене. І вони заплакали разом — Василина з жалості до того, що випало на долю дівчини, а та з жалю до обкраденої жіночої долі.
 
XXIV
Хоч який недоумкуватий Терешко, та змикитив сказати в крайсі, що не він, а староста вполював Човняра, і через кілька днів за голову Човняра Магазаник одержав жаданий хуторець з садком, з сіножаттю і ставом. Це був перший за німців наділ у його районі. Ох, як не хотілося, щоб люди знали, за яку плату дістався йому хутір. Але тут уже верховодив сам Оникій Безбородько, що поклявся викорчувати в своєму крайсі і коріння, і насіння соціалістичного євангелія. А чим же його можна корчувати, як не зброєю і приватною власністю? Сама історія записала на свої скрижалі, що за святу земельку селянин і рідному брату провалював голову. То за цю ж земельку не пожаліє тепер голови партизана чи підпільника. Так вірував і так усюди говорив дворянський покруч і жалкував, що нова влада поклала малу ціну за більшовицькі голови — від тисячі окупаційних марок до шести гектарів землі.
А Магазанику Безбородько вирвав хуторець аж у самого гебітсляндвірта. Вручали його привселюдно, щоб іще комусь закортіло стати хуторянином. Село на сходку

читати