Завантажити

цих псів, що оберігали його, та й за своє життя стало соромно. Тримав його, як пустельний пісок у жмені, поки й сам не став пустелею. А Оксана й досі в личку не зносила краси.
Магазаник долонею провів по щоках, щоб розрівняти рум'янці захмеління, поквапне вийшов із хати, люто гримнув на ярчуків і пішов до воріт.
— Добрий день, Оксано!
— Нема тепер добрих днів, — навіть не глянула на нього.
— Добрий того, що ти прийшла.
— Це горе моє прийшло, — зітхнула, очікуючи, поки він відчинить хвіртку.
— Що там у тебе? — щиро занепокоївся Магазаник. — Чи не корову забрали?
— Аби ж то корову, дядьку.
— І досі це «дядьку» не перегоріло?
— Тоді папе старосто.
— Іще краще! — насупився Магазаник. — Заходь, не часто в нас таке свято буває.
Жінка тільки плечима повела і мовчки пішла до оселі. От уперше прибилась до нього Оксана, а тут чорті-що в хаті — не прибрано, самогонка й цибуля смердять, а на другій половині щось бурмоче отой бісів мумієзнавець. Гарні гості, та не в пору трапились. Це ж треба було ждати Оксану стільки років, щоб отак зустріти.
— Ти вибачай за цей розгардаш, — стрічав з крайсу одного дідька, який безбожно жлуктить усе, окрім кип'ячої смоли. Сам сулію самогону може видудлити. У мене французьке вино є, може, пригубиш? — пометушившись, Магазаник з пляшкою стає навпроти жінки, а та самим докором пропікає його:
— Невже вам, дядьку, в такий час до напитків та наїдків? Магазаник образився:
— А чого? Війна, пробач, не підкорочує черева ні чоловікам, ні навіть жінкам. Сідай. — Я і постою.
— Боїшся хату пересидіти? «Боже, що він тільки варнякає, не знаходячи потрібного слова?»
— Вашу хату ніхто по пересидить, бо на камінних жінках стоїть вона. — І, наче ножем, проштрикнула його: — Може, тому і все тут камінним стало.
— Он як ти заговорила! — зловісно стишив голос Магазаник. — Отак можна не тільки до серця, а й до чиїхось печінок добратись.
— І це може бути.
— Добирайся, добирайся. За цим і прийшла?
— Ні, не за цим, — строго глянула на нього.
— Говори.
— Різні ви брали, дядьку, гріхи на душу, то не беріть останнього.
Це ж якого?
Смерті командира. Відпустіть його. За це вам багато що проститься.
— Хто тебе послав до мене?! — скрикнув Магазаник. — Підпілля?
Презирство обметало вид Оксани.
— Чи не забагато хочеться знати вашій голові? Магазаник спокійніше сказав:
— Не грай, Оксано, з вогнем, бо ти, здається, й досі не знаєш, що таке життя.
— А ви хіба знаєте? Хіба життя вас погнало на оте старостування?
«Оце маєш зустріч зі своєю недосяжністю...» Магазаник понудро глянув на Оксану:
— А чи знаєш, молодице, що за такі ідеї в гестапо і красу кидають солдатам на підстилку?
Оксана здригнулась, та одразу ж опанувала собою.
— Тоді біжіть, поки ноги є, до гестапо. Там заробите і за командира, і за мене. Там, може, за нашу кров і хуторець наріжуть.
— Як ти говориш?!
— Як умію.
— Ох, і відьмочка ж ти! Це таке сказати! — намарно хоче побачити в погляді Оксани хоч крихітку тепла. Невже і в неї війна перепалила його?
— Іще раз і я, і жінки наші просимо вас — відпустіть сердегу. Подумайте і відпустіть, — вона рівно вийшла з хати, а він, проклинаючи сьогодняшній день, кинувся до псї, щоб оборонити від вовкодавів.
— Оксано, пожди... Поговоримо. Стільки ж не бачилися. Але він більше не почув од жінки жодіного слова. З вулиці Оксана повернула на город, і він ще довго бачив, як ішла-зникала її постать поміж зеленою матіркою і останнім лолотом соняшників. Ось і дійшла вона городами до самої церкви і до тієї дзвіниці, на якій хотіла причарувати Ярослава. А тепер тут два поліцаї повисовували з вікон голови і лускають насіння, поки не забачать жандармського обер-єфрейтора, що муштрує їх. Тоді схопляться за гвинтівки, і сама пильність застигне в їхніх баньках, та все одно від обер-єфрейтора схоплять «швайне».
Через якусь годину, після тяжких роздумів Магазаник таки почимчикував до поліції, думаючи якось хитромудре здати комусь на лікування Човняра. А там хай і викрадуть його. Але вже було пізно: поліцаї саме поклали на воза пораненого командира, ладнаючися везти його до крайсу.
«Останній гріх», — згадав староста слова Оксани. — І чому він так по-дурному сплохував, коли побачив командира на горищі Василини? Хіба не можна було тоді забити баки дурному Терешку?
— Чого ви так поспішаєте з ним? — ніби байдуже запитав коменданта поліції, який не дуже твердо тримався на ногах.
— Квасюк нас в шию жене, бо, кажуть, цей командир навіть в оточенні підбивав німецькі машини. Поранений підбивав! Є ж такі оглашенні!
Прочумавшись, Рогиня довго в задумі міряв маслакуватими ногами оселю Магазаника, де стиха дзижчали оси, вгризаючися з крилами в тіла втемнілих грушок. Інколи він зупинявся перед хрещатим, побигим шашелями вікном і сумно поглядав па розложистий волоський горіх, що й досі де-не-де тримав у розпалих кожушках сухі плоди.
Таких

читати