Завантажити

значить, схопили пораненого командира, у Василини на горищі знайшли. То треба якось підбити Магазаника, щоб не квапився везти його в крайс. А як поткнутись із таким ділом до дідька? І з чого починати мову й розмову?
Олена задумалась, підперла рукою голову, постарішала.
— А може, Лаврнпе, візьмеш якогось могильного таляра чи півталяра і підеш до Магазацика по сіль — він же нишком крамарює нею. Прицінишся, потиргуєшся, а далі видно буде.
— І то правда, — Лаврін здивовано глянув на жінку, хмикнув і поліз до скрині, де ждали свого часу його скарби. Ось він розгорнув білу пілочку, і на його руці блиснула щирим золотим вузькоока княжна чи королівна, яку не постарили й віки. Це ж треба стільки років копирсатися в могилах і тільки тепер, у війну, знайти ось таку красу.
— Ти ж не здумай понести її Магазапику, бо не відчепиться від тебе, — остерігає Олена, придивляючись до жіночої вроди...
Примкнувши вії, стоїть у задумі осінній ранок, прислухається, як на городах шерехтять постарілі соняхи і маківки, як у садах гупають яблука, як на річці і луках тривожиться перелітна птиця. Але що тепер та пташина тривога супроти людської?! Хіба для того батьки викохували дітей, щоб вони снопами лежали на полях чи стікали сльозою і кров'ю в катівнях? І як земля, що родить святий хліб, жіночу привабу, красну яблуню, золотого соняха, може породити таких людожерів, як Гітлер?
Отак думаючи про свої і чужі болі, Лаврін і доходить до подвір'я Магазаника, на яке старечими гілками перевисає з огороду волоський горіх. Кажуть, що йому двісті років, а й зараз він дотрушує на землю останні плоди.
Ще не встиг Лаврін торкнутися хвіртки, як на подвір'ї завищали дроти, а на них клубками шерсті і люті закрутились оскаженілі ярчуки, оті, про яких кажуть, що вони й чорта скалічать і відьму задавлять. Та не ловлять, а стережуть чорта ці вовкодави. З хати вийшов скуйовджений, похмурий господар, глянув на Лавріна — подобрішав.
— От кого не чекав, так не чекав!
— Бо де вже вам до нас за начальством. Магазаник скривився:
— Ет, помовч, не печи тим начальством. Щось маєш до мене?
— Та, виходить, маю.
— Тоді заходь, — староста нагримав на ярчуків, а вони неохоче потягли в нові цюпи вищання дротів, накостричену шерсть і лють. — Як у тебе часник-цибуля?
— Зародили, та вам їх, певне, не треба на торг.
— Тепер не треба, — аж ніби посмутнів Магазаник, згадуючи колишні торги.
В оселі Магазаник кинувся до печі, до мисника й почав вергати на стіл страви та напої.
Лаврін дивується, здогадується, чого так заметушився пан староста, і мовчки впівока стежить за ним.
— Сідай, чоловіче, потрапезуємо, перехилимо по чаруїшні, — розтягує доброзичливо уста. — У мене горілка варена з хмелем.
— Оце зранку пити?
— Коли її тепер не п'ють? Тяжке врем'я настало, — староста сіпає під строгими і зажуреними богами, що зайняли дві стіни.
— Невже і для вас тяжке врем`я— скидас Лаврин кирейчину.
— І для мене, — чаркується Магазаник і одним чирком вихиляє сивуху. — Краще б я в Сибір твій часник возив, аніж маю чужій власті годити.
— Це теж правда, — вірить і не вірить Лавріп, а сам думає собі: от ніби за одним столом сидимо, а живемо па двох краях світу.
— То ще тебе до мене привело?
— Сіль. Хотів би заміняти на часник-цибулю чи купити за марки.
— Чого ж за марки? — ще чаркується Магазаник. — На тебе, кажуть, золотий дощ обвалився?
— Так золото — за сіль? — удавало дивується Лаврін.
— А знайшов щось?
— Хто шукає, то інколи знаходить, — знехотя відповідав Лавріи.
— Хоч покажи, — вибиваються печаті пожадливості на обличчі Магазаника.
— Прийдете до мене, покажу, — і не витримує, щоб не похвалитись. — Таку княжну чи королівну викопав, що їй тільки в музеях красуватись.
— І золоту чи глиняну?
— Щирозлоту.
— Пофортунило тобі, Лавріне. Що ж ти хочеш за царівну?
— Хіба ж краса продається?
— І красу за гроші беруть, — нахабнувато посміхнувся Магазапик.
— Не красу, а розпутство, — насупився Лаврін.
— Що ж ти з цією королівною будеш робити?
— Дочекаюся наших, то й здам до музею. Тепер нахмурився староста:
— Чи ж дочекаєшся, Лавріне, коли вже Москва у німців?
— Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця, — презирство заграло на устах і на всьому ластовинні Лавріна. — То ви даремно на староство вискочили, тяжче буде зіскакувати з нього.
Магазаник розгнівався:
— Ти мене вчити прийшов?
— Ні, купити солі, — спокійнісінько відказав Ласріп.
— Гарний покупець. А, окрім королівни, ти якихось побрязкачів не викопав?
— І їх трохи знайшов: пару золотих, прикрас із сонцем, що звуться по-вченому фаларами, і кілька кругленьких, — Лаврін вийняв з кишені потертий ремінний гаманець, подлубався в ньому і кинув па стіл золоту монету з кучерявою головою якогось прадавнього царя.
Магазаник бережно бере золото, придивляється до нього, виважує в руці, потім б'є ним об стіл, щоб по дзвону розпізнати, чи не

читати