Завантажити

негадано переляк і подив прошили його. Чи не привиділось? Він кліпнув віями раз і вдруге, кинув брови на середину чола, та видиво не відійшло — в гурті з жінками чогось ішла Марія, тримаючи за руку Оленку. Як і чого вони з'явилися тут? Староста кидає вудлище і швидко, не спускаючи погляду з Марії, прямує до жінок.
— Добрий вечір вам.
— Кому добрий, а нам ні, — обізвався зсередини чийсь голос.
— Закінчили копати? — все хоче перехопити очі Марії і нарешті перехоплює зелені ножі презирства та зненависті. Аж моторошно стало: де стільки може взятися злоби в таких знадливих зіницях?
Він зупинився край дороги, а жінки, сторонячись його, мовчки пішли полем, що вже вбиралося в осмеркові шати. Мав колись чоловік любощі, а тепер має тільки ненависть. У препаскудному настрої він підходить до човника, змотує вудочку, ховає її в очерети, кидає в торбину коропа й шпарко мете у звечоріле село. Оце можна було б навідатись до Лавріна, та хто знає, що чекає в отій хаті, з якої в партизани подалися близнюки. Ще ніс у ніс зустрінешся з ними.
Велике його село, та нема де подіти себе, свої гризоти і чаріт, нема з ким притовкти їх горілкою чи любощами. Ніхто раніше не міг так заспокоїти пою, як Басилина, що за останні роки стала йому порадницею і одрадницею. Але після того вечора в лісі вона сторониться його і теж під віями тримає одну злість. Та пора вже іюро;іумі гис.я.
У селі, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями, а городами та задвірками скрадається до кутка, де живе Василина, і все думає, як власкавитись до неї. От зайде, вклониться їй, щиро посміхнеться, кине коропа на лаву і скаже:
— Вибачай, Василино, коли й досі гніваєшся за дурне слово. А я прийшов иа перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цілий вік не бачив.
— У старій грубі чорти палять? — насмішкувато поведе зором вона, розпогодиться, заклекоче знабним сміхом, зашелестить спідницями і гарячими устами розтопить сум'яття і тривоги... І чого він ці уста покинув напризволяще?
Уже зовсім споночіло, коли Магазаник увійшов на сонне подвір'я Василини. Не часто він сюди заглядав — Василина більше голубила його в лісах, які любила в усі пори року, навіть коли хуга вибивала з них квиління і стогін. А то якось у березні знайшла двох зайченят, що замерзали в снігу під кущем. У пазусі принесла їх до лісника, кинула у запічок, налила в черепок молока. І таки виходила їх, а потім випустила на волю. Певне, коли нема материнства, то до всього живого прокидається любов.
Він тихо стукав у вікно, як і перше стукав. Та німує хата і все довкола неї. Ще сильніше гупають пальці по шибках, що мають осінню печаль. А він і тепер, навіть у пучках, чує жадобу стрічань. Ох, жінки, жінки, з самого пекла прихопили ви солодкий вогонь знади. Як тільки не караються ним чоловіки, караються, та не зарікаються.
Нарешті до вікна припадає обведене переляком обличчя жінки.
— Хто там? — забився її голос у дрожі, і забились шибки у вікні.
— Це я, Василино.
— Чого вам, пане старосто, в таку пору? — ніби трохи відійшла жінка.
— Пусти до хати.
— Я вночі нікого не пускаю.
— Яка ж тепер ніч? Тільки звечоріло.
— Еге, звечоріло! Люди вже давно мають спочивання.
— Ми довго через вікно будемо говорити? — починає сердитись, — Відчиняй уже двері.
— Ідіть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу.
— Пустиш! Бо діло є! — вже шаленіє Магазаник і б'є кулаком по рамі. — Я тобі зараз і вікна, і дворі рознесу.
— Цур тобі, оглашеннику! Як тільки відкадитись од тебе... Зараз відчиню. — Василина біжить до дверей, грюкає ними, а далі, на порозі, пильно придивляється ся до нього ї починає совістити: — Хоч би людей посоромились. Ось на ваш гуркіт сусіди каганці світять.
— А що мені твої сусіди? — У Магазаника одразу спадав гнів, і він обома руками тягнеться до жінки, до її звабливого повногруддя, що підворушує білу сорочку.
Жінка б'є його по руках і відступає в сіни.
— Чого вам?
— Скучив за тобою, от ніби вічність не бачив. Василина чогось полегшено зітхає і, шелестячи спідницею, заходить до хати.
— Чого ж ти мовчиш?
— Не віриться, щоб ви могли за кимось скучити.
— Коли ти поклала гнів за якесь нерозумне слово, то вибачай, — хоче пригорнути Василину, але вона вислизає з його обіймів і стає ще жаданішою.
— Ідіть, Семене, додому, не дурійте, — виправляє з оселі, — бо вже минулося наше.
— Чого ж це минулося? — Магазаник ошелешено став посеред хати.
— Отак, як і все минається. Був колись чад, а тепер розвіявся.
— Так, може, хоч повечеркуємо разом? Я ось добрячого коропа приніс.
— І вечеряти не будем, — глянула на нього не очима, а колами темені. — Відвечерялось наше.
— Ти, може, приймака чи постояльца прийняла? То так і кажи! — Гніваючись, Магазаник виймав з кишені свічечку, засвічує її й насторожено придивляється до жінки: що тепер намалювалось на її виду? Та не так він бачить обличчя, як хвилі волосся, що погойдувалось навколо жіночого стану;

читати