Завантажити

— Так смішно?
— А думаєте ні? То й читаю. «Звернення! З усією відповідальністю звертаємося до партизанів, що діють в нашій області, і закликаємо їх, поки не пізно, взятися за розум: здати зброю і здатися. За це ми даємо гарантію, що нікого не зачепимо, всіх влаштуємо на службу з великою оплатою. Окрім грошей, кожному партизану щоденно будемо видавати 150 грамів масла, 4 яйця і по одному кілограму хліба. Начальник поліції Блюм».
— Га-га-га, — і Терешко так регоче, аж руками хапається за розбухлий на поліцайських харчах живіт.
— Ти чого хихочеш?
— А який же недоумок за чотири яйці підставить свою шкуру? І сам не знаю, як вішати цю срамоту.
Магазаник довго дивився на Терешка, а потім присадив його:
— Біда голові, коли нею верховодить язик. Ти сховай свій недомисел у такий закапелок, щоб і сам узавтра не знайшов. Почує хтось твоє варнякання — і аж захурчиш до гестапо в гості. Там уже буде не до сміху.
Веселощі змилися з мармизи поліцая, і вона затвердла, мов луб.
— Чого ж одразу вмовк?
— Та хіба ж я не знаю, кому що сказати? — видобуває Терешко
-догідливість підлизника. — І перед кимсь помовкую, бо тепер головне — день переднювати. А що пригледжуєте собі хутірець, то хвалю. Це маєтність! Взяти б її по старих обмежках у вербовий запліт, поставити хоромини, почистити запустілий садок, привезти вулики — і живи кумом королю: пасічникуй та на юшку запро. шуй гарних гостей. Я вам, коли схочете, запліт, наче вишиванку, вишню, — аж підстеляється хитрун. Магазаник посмутнів:
— Це все добре, Терошку, аби це війна.
— О! А вам чого сушити голову війною, коли німці вже хваляться, що Москву забрали? Це нам, шуцполіцаям, гірше, бо жандармський мотовзвод на партизанів ганяє, наче солоних зайців. Оце ж на тому тижні так довелося тікати, що мало п'ят не розгубіїїі, зажурився Торешко, і зажурився хміль у ного вирлах.
І хоч недалекий Терешко, та його дзявориння було чи не останньою краплиною, яка до решти розмила сумніви Магазаника. Таки нема вже в світі сили, що перемогла б німецьке військо... Бач, воно аж на Індію націлилось!.. А що з нами буде потім?
Ох ці думки на драбині. Магазанику вже й рибу ловити розхотілось: ніде тепер не подінешся від пекельного часу. Він ще раз поглянув на хутірець, на отаву, що почала проростати холоднечею, зітхнув. Завчасу б сюди перебратись. Так навіть старості не дадуть такої дармовизни. Тепер тільки за душі наділяють землю. Магазаник кидає погляд у далину, де тополі вростають у небо і вечориться земля, прикидає: чи завидна йти додому, чи дочекатися темені — і прибитись до якоїсь спокусниці. Догнав не догнав, та побігти можна.
— А прочитати вам, пане старосто, оголошення гебітскомісара, — хоче якось піддобритись Терешко і знову лізе до планшетки.
— Читай, коли маєш охоту.
Поліцай виймає зім'ятий папірець, прокашлюється, наморщує лоба:
«Параграф перший. Кожний бургомайстр, — тобто староста села, — зобов'язаний заарештувати через місцеву поліцію та передати поліції СД кожну чоловічу особу з чужої місцевості.
Параграф другий. Всім місцевим особам забороняється давати притулок чи переховувати чоловічих осіб з чужих місцевостей.
Параграф третій. У кожному випадку, якщо виявиться, що якась чоловіча особа перебуває без дозволу, всю сім'ю, що дає таким притулок, буде покарано смертю.
Параграф четвертий. Цю ж саме кару застосовано до того бургомайстра — старости села, який не послідує негайно зобов'язанню пункту параграфа один».
— Утішив, — насупився Магазаник.
— Утіхи тут мало, — погодився Терешко, — та в голові цей папірець треба тримати, бо чужі чоловічі особи в нас таки є.
— А де їх тепер нема?
— І це правда, — морщиться Терешко І лізе рукою до потилиці, а згодом вклоняється: — То й бувайте.
— Куди ж ти? На дзвіницю?
— Та пі — до своєї лискухи. На відпочинок, бо ж через дурну голову три ночі поспіль не спав.
До ставочка з лопатою на плечі підійшов Стах Артеменко. Він хоче оминути старосту й поліцая, але Магазаник, щось подумаиши, вилазить з човна і зупиняє чоловіка:
— Звідки, Сташе?
— Звідки ж? Картоплю копав до змору.
— Спою?
— Та ні, громадського господарства, — зітхнув чоловік. У зіницях старости спалахує підозра:
— Слухай, а чому тебе червоні не взяли до армії? Стах здивовано витріщується на старосту:
— Хіба ж ви не знаєте?
Магазаник недовірливо дивиться на чоловікаї
— Не знаю, а думаю різне.
— Вольному воля, а спасенному рай.
— Так чому?
— А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? — злішає Стах. — Ось за цю тюрму і не стало мені довір'я. Ще є запитання?
— Тоді, виходить, ти мені навіть повинен дякувати за минуле, — заспокоюється староста. — Хто знає, де б ти домував тепер, аби не я?
Стах щось буркнув, обернувся і швидко пішов до села. Розсердився. Тільки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на дорозі з'являються з лопатами й кошиками жінки, що теж копали картоплю. Магазаник байдуже поглядає на них, і

читати