Завантажити

— Човняр, — насмішкувато відповів поранений, що горів чи догорав у хворобливих рум'янцях.
Магазанику забракло повітря, він заточився од жаху, від коюсь відмахнувся, намацав ногою драбину і швидко почав спускатися з горища.
Господи, невже це може бути? Невже отак можуть зійтися роки? І невже він мусить під корінь підтинати чийсь рід? Невже він і тепер мусить стати підпомагачем смерті?.. І чого йому було приходити до цієї павіженої мантачіїиці? Краще б телембасився до Лавріпа і його мертвого золота. А може, він нікому не скаже, що побачив отут? Отак і зробить, якщо ніхто не присочив його у Васплиии.
Вирішивши це, Магазаник на якусь хвильку відчув полегшення, витер піт з чола і скрадливо вийшов з оселі, бодай би ніколи не знав її.
У сусідній хаті просвічується вогник. Чи не почув хтось їхні розмови па горищі? Прислухаючись, підійшов до плота, над яким ремствувало темне листя вишняка. Наче нікого нема. Ще постоявши біля плота, повернув до воріт і, як стій, зупинився: за ворітьми насупроти нього з гвинтівкою в руках стояв якийсь чоловік.
— Хто це?! — скрикнув, сахаючись убік. Чоловік ворухнувся, засміявся:
— Не впізнали, пане старосто? Це я, Терешко. Стою собі коло воріт, а прислухаюсь до хати, до якої маю підозру. Що там у Василини на горищі робиться?
Знову свердла страху проткнули Магазаника, а мозок заборсався, неначе в пастці. Отак і приходить неминуче: не ти когось, то хтось тебе. Стискаючись од безвиході й холоду, сказав чужим голосом:
— У Василини на горищі лежить ваша здобич. Терешко стрепенувся:
— Партизан?
— Це вже самі дізнавайтесь.
— То я зараз!.. — Поліцай, наче ошпарений, крутнувся і побіг за своїми підбічниками.
І, вже звернувши на другу вулицю, Магазаник тоскно подумав: «А чого було не сказати, що то приймак Василини, і піти а Тіщешком пиячити, щоб залити йому мізки?»
Та вже було пізно. Торги із совістю закінчено. Страх починав їх, страх і-закінчив. Яка це пекельна скла. Господи, якби кожна було заново почати життя!
У тиші Магазаник чув, як гупав чобітьми Терешко, а перед собою бачив очі пораненого, і завіяні човни на подвір'ї старого Човняра, і отой човник на хутірському ставку, де завжди перечищається вода. Та не завжди перечищається наша дута. Ох, не завжди...
XXII
Коли на осінь повернуло, то й ранок, немов дитя, не поспішав вивинутись із пелюшок туману.
Стоїть Лаврін Гримич біля розрадистої яблуні, що нависав рад криницею і тином, вдивляється журним поглядом в оту жовту латку неба, за якою чаїться печать сонця, і гадки не має, що до .хати треба принести води. Ще на лицях Лавріна веснянками гуляв літо, а в чуб уже забрела осінь: як почали чужинці полювати за їхніми синами, то й присипала приморозь голову чоловіка. Он і з Яринкою бозна-що скоїлось: стала у місті за шинквас і не журиться. Хто б міг сподіватись на таке неподобство? А опріч цього, ще й Лаврін почав був із чимсь критись од жінки. Вкрадеться удосвіта розкопувати могилу, а їжі пакує повнісіньку торбу.
— Це ж для кого, чоловіче? — нарешті почала присікуватись Олена.
— Для себе, — неохоче пробурмотить Лаврін, а обличчя його Відразу підкисне: мовляв, найшла про що говорити. ' ; — Щось ти ніколи стільки не їв.
— Війна широкий має рот, — стулить золото вій і невдоводепо видибав з хати, забряжчить у сіпях своїм причандаллям та й хватопеком до дівочого броду, до тієї могили, що, як смуток, сивів в степах.
Дівочий брід в дівочим, а чи не заходить Лаврін до якоїсь удовиці? Хоч і рудий, і довгов'язий, і не дуже говіркий її чоловік, та жінка щось знаходять у ньому. Тільки що?
— Цибулю, — знизував на це плечима Лаврін, -який мав справжній городницький талант. — І сіяну, і димку.
Ні, щось таки діється з її чоловіком: уже двічі й ночувати не приходив додому.
— Забарився, то в степу біля могили переночував, щоб якийсь їрупожер із переляку не стрельнув.
Воно, може, й так, а може, й не так! І коли нещодавно Лаврін до опівнічної години не повернувся до хати, Олена, торопіючи від страху, пішла в степ до тієї могили, яку розкопував її чоловік.
Задвірками та городами вона вибралася в тиху зажуру похилої отави і верб, що стояли над бродом, як жінки у прощанні, і плакали теж, мов жінки. А може, вони й були колись жінками? З дівочої вроди виросла каліна, то могла і верба зрости з материнського болю... Синимої, синочки, де ви? Чи на землі, чи в землі?
Плачуть похилі верби, мовчки плачуть, немов матері, і мовчки плаче матір, як исрба, хоча їй інколи й здавалось, що йде вона не стежинами болю, а стежинами сну. Обірветься він— і все зміниться в світі: з лісів примчать її горбоноси красени, зі старості вийдуть ці верби і місяць накине їм, як дівчатам, на плечі хустки блакитного шовку, та й вона помолодшає під цвітом молодих очей, під вечірнім закоханим вуркотінням, що має прийти до її синів.
Десь за річкою гримнув постріл, несамовито хальтнув чийсь голос. Поліцаї! З якої нори ви повилазили, бузувіри й недовірки, і чого вас отак потягнуло на кров

читати