Завантажити

одне, то друге вухо, нічого не можучи второпати.
— Що з вами?!
— Не чуємо, нічого не чуємо, — калічачи слова, ворушить неслухняними губами Данило, але не журбу, а радість, радість виконаного обов'язку має, ще й підсміюється над собою: «От дурень, вгатив увесь тол в одну міну. Його б, певне, і на два мости вистачило б».
— Вуха наче варениці стали. Аби начинка — можна і вареники зліпити, — пояснює Роман Саламасі, який подає йому сухий одяг.
— Зроблено добре діло! — сідаючи на воза, весело каже Сагайдак Чигирину. — Тепер Данило почне збивати підривну групу. Набої роздобудемо, тол теж знаємо, як дістати, а от де розжитись на детонатори?
Детонатори ж самі прийшли до загону, і раніше, ніж думалось. Другого дня надвечір'я до партизанів на конях примчала парубота з підпільної групи села Красне. Далі хлопцям було небезпечно залишатися в селі.
Сагайдак привітався з ними і одразу запитав:
— Зброя ж є?
— Є, — відповів керівник підпільної групи Івась Лимаренко, в якого чуб на вітрі підіймався, наче крила. З кишені він вийняв вагана, а з торби скриньку, що була, мов щільник, напакована детонаторами.
— Так це ж скарб! — Сагайдак виважив скриньку на пошрамленій руці, навіть для чогось понюхав детонатори.
— Кому скарб, а кому смерть, — трусонув чубом Іван Лимаренко, а його побратими радісно посміхнулись.
Сагайдак прискалив на них очі, не оминув і коней, на яких прискакали хлопці, і не то підбадьорююче, не то насмішкувато прорік:
— Орли, нічого не скажеш, — і похитав головою. «Орли» перезирнулись і не знають — пишатись їм чи нітитись. Вчуваючи, що Сагайдак за похвалою щось таїть, Лимаренко гордо, з викликом подивився на нього.
— Хлопці славні, бойові, ділами перевірені.
— Я теж так думаю, — погодився Сагайдак, — І хлопці гарні, і чуби в усіх, мов лелечі гнізда, і ноги взуті, а от коні босі. Може, тому, що в них не копита, а ступи? Пам'ятаю, гарні були скакуни в Красному, та, певне, гарцюють на них поліцаї і староста.
Хлопці відразу наїжачились, а Лимаренко захвилювався:
— Ми взяли, що було під рукою.
— Еге ж, еге ж, — знову погодився Сагайдак. — Та краще було б брати, що має бути під ногою, тоді можна було б і ворогів здоганяти, і, коли треба, відриватись од них.
— Не смійся, батьку! — як Остап з славнозвісного твору, відав Лимаренко, підвів голову на своїх орлів, моргнув їм. Хлопці зметнулися, вискочили па своїх непородистих, гикнули, свиснули і помчали із лісу.
— Несамовиті! Куди ж ви?! — гукнув старий Чигирин. Івась Лимаренко здибив свого коня і насмішкувато кинув г
— По підкови і вухналі.
А Сагайдак, посміхаючись, повторив його слова:
— Хлопці славні, бойові, перевірені. З такими не замерзнеш!
XXI
 
У передвечір`і імлилось дрімливе сонце, імллилися вересневі блавати далини, а тут, на змертвілому хутірці, падали яблука в трави і, охоплений стрілами очерету, ставок ярівся вишневими барвами згасань. В очереті хлюпались качки, па плесі скидалася риба, над плесом товклися хрестики товкупців, а за плесом дзюркотів невидимий струмок. Як і нерше, падають яблука, скидається риба, спокоєм дихає вересень, перечищаються води.
Ніщо на хуторі не нагадувало про війну, про людські страждання. Ось коли вийде, як надумався, отут він і оселиться — перевезе хату з села, тільки лишить па старому місці скіфських та половецьких камен: хай комусь голосять. І чого узлилися на нього вони? Може, тому, що поперебивав їм тулуби й ноги? Тьху! Так і повірити можна, що й камінь живе...
Ще оглянувшися на село — чи нема покликачів із управи, — Магазаник стає на гниляву дровиняку, по ній добирається до крихітного вербового човника, розмотує вудочку, зиркає на жовте підволохачене сонце, а все думає про хутірець, якого вересень обметав першою прозолоттю верб, зеленим подихом отави і бабиним літом. Завжди тут добре росте і трапа, і отава. Оце б, забувши всі війни, пройтися з косою, почути дзвін і передзвін її, напасти на джмелиний мед, наставити пахучих копичок і втомленим прийти додому — не грішником, а господарем, якого очікують жіноча вірність і добрість. Та все це вже не йому, бо попався у чортову супрягу, як жаба в тенет — пі взад, ні вперед... І тут, на хутірці, страх догнав його, хоч і втікав од нього з села.
Зітхнувши, наживив гачок шматочком вареної картоплі і закинув під стріли очерету, які й не журилися, що вже минув літопровід. Оселися тут і живи в самоті комишпиком.
Тепер погляд і думки Магазапика зупиняються на білому з гусячого пера поплавку, який теж може дати якусь відраду і приспати невеселі думки.
Над самою водою пролетів білобровий перевізник, а з очерету тихо-тихо виплила молода качка; вона обережно повела точеною голівкою, заспокоїлась і вже пливе на чистовід, за нею, як мальовані, в'юняться і в'юняться вишневі хвильки, а під ними волохатяться півтіні. Нарік ця сама качка прилетить із вирію на цей самий ставок, знесе з десяток зеленкуватих крашанок, виведе каченят... А ш,о нарік буде з тобою? Тьху!.. Тільки

читати