Завантажити

удосконалювати.
— Але як? — Чигирин аж підвівся з обземка, що правив за стілець. — Нема ж у нас ні грама вибухівки.
— Може, десь поблизу бачили авіабомбу, яка не вибухнула?
— Таке лихо знайдеться! — зрадів Чигирин. — Одна під самою дібровою хвоста показує. Тільки як ти доберешся до її нутрощів?
— Це діло немудре: викрутимо капсуль-детонатор, обшивку розгриземо зубилом, і тоді можна нарізати толу для саморобної міни.
— Оце так, — докрутив гадовою Чигирин. — А вода ж, падлюча, не може під зубилом вибухнути?
— І таке може бути — все в руці божій, — посміхнувся Данило.
— Він ще й посміхається, — і Чигирин витер рукою обличчя. — Аж у піт кинуло. Наша техніка була дуже відстала, а твоя — страшна.
— Поки іншої не маємо.
— От і думай-думай, як переплисти Дунай, — трусонув сикнми кучерями Сагайдак і ніби з жалем поглянув аа Данила. — Уже наче й запахло вибухівкою. А де ж дістати детонаторів?
— Чого не знаю, того не знаю. Правда, у мене випадково збереглася одна запалювальна трубка, саморобна.
— Як це саморобна? — пожвавішав Сагайдак.
— Ми так робили в себе: у детонатор вставляли шматок бікфордового шнура, для надійності стискували плоскогубцями, потім до бікфордввого шнура ще прив'язували шматочок дрядивляного. Ось погляньте, — і Данило вийняв з торбинки запалювальну трубку.
Сагайдак так узяв її, наче це була дорогоцінність, пильно оглянув, покрутив у руках і повернув Данилові.
— Що ж, помагай, доле, та бороди від недолі. Спасибі, що хоч це добро завалялось. Голодний?
— Ні.
— Тоді зразу ж по авіабомбу!
— Может хоч поснідаємо? Як це натщесерце їхати? — обурився Чигирин.
— Легше буде на коні й колеса.
— Тарас Бульба! Як їхати, то їхати. Що, Даниле Максимовичу, треба брати.з собою?
— Добрі коні, лопати, мотузки, плоскогубці, напилок, зубило і молоток. Здається, все, — радів Данила, що зразу ж матиме партизанську роботу. Хоча, коли подумати, невелика це радість поратись біля бомби. І як про це сказати Мирославі? Воно б краще не говорити про таке: нащо відмикати її тривогу і сльози? А коли станеться із ним непоправне? Бо, може, сьогодні й диму не залишиться од тебе... От і жаль стало свого світу, свого віку.
Він знайшов Мирославу біля дівочої землянки.
«Як, любий?» — не голосом — очима запитала.
— Уси гаразд. Вже й ділечко маю. Мирослава журно подивилась на нього:
— Нелегке?
— Щоб дуже, то не дуже... «Таки знайшов як сказати», — І рукою бережно торкнувся її стану. Та Мирослава щось відчула, голос її став по-материнськи низинним, як у годину їхнього першого прощання.
— Бережи себе, Данилку, бережи.
Постараюсь, — удав безжурність. — Як поважчали твої коси. Бо випала роса, — похитала головою Мирослава. — Роса війни.
Данило знову згадав своє:
— Отак вони й говорили про любов...
...Пo самий стабілізатор вгрузла в землю ота бомба, що цілилась реву, та впала недалеко від неї біля діброви. Данило й близнята покружляли коло неї і взялись за лопати. Чорнозем із зіллям полетіли навсебіч, оголюючи металеве тіло.
— Гладку масмо свинку, — поплескав рукою бомбу Василь.
— Летіла вона вниз, а чи не полетимо тепер з нею угору? — жартус Роман і пильно дивиться на Данила.
А хіба він знає, що буде далі. Одначе втішає хлопців:
— На її начинці полетять у безвість вороги. — І припадає вухом до обшивки.
— Що ж вопа може сказати?
— Багато може сказати, якщо в ній лежить бісова машинка.
Василь блідне, а Роман посміхається. Чого б?
Коли бомбу разом звалили набік, Данило нагнав подалі від ями близнюків, а сам, стиснувши уста, примостивсь біля неї і заходився вивертати капсуль-детонатор. Тут у хід пішли напилок, зубило та плоскогубці. І хоч холодна, як смерть, була бомба, та він так упрів, що вся одежа стала вологою. Обеззброїти бомбу вдалося швидше, аніж сподівалися, і він почав її заарканювати мотуззям. Після цього Данило вискочив з ями, гукнув близнятам, щоб привели коні. Ті під'їхали на своїх червоногривцях, здали їх назад до бомби і проворно почали ув'язувати мотуззя, що тягнулось од неї до штельваги. Добра худоба вихопила смертоносну ношу і, перекочуючи її по траві, натягнула до лісу. На галявині бомбу вивільнили від мотузків, Данило підійшов до воза, на якому сиділи Сагайдак і Чигирин, узяв з скриньки молоток і наказав.
— А тепер від'їжджайте подалі від нашої цяцьки.
— Тільки ж обережніше, хлопче, — благальне подивився на нього Чигирин.
— Буду старатися.
Данило підійшов до близнюків, які вже розсілися на бомбі, немов на колоді, і смалили саморобні цигарки.
— І ви, хлопці, подалі від цього нещастя.
— Як це подалі? — здивувався Роман. — А хто ж у вас буде молотобійцем?
— Я, — коротко відповів Данило.
— Та нащо вам стільки слави? Прийміть мене хоч поденщиком до неї, — і показує всі зуби.
— Іди, Романе, не мороч голови.
— От уже такого ніколи не сподівався од вас. Піду жалітись Мирославі.
Коли близнята підійшли до воза,

читати