Завантажити

враз обм'як, опустив люшнюваті руки і забелькотав:
— Помилуйте, пане поліцаю. Напоумили дурного. Я ж думав та гадав якнайкраще догодити вам.
— Вже не догоджуй, коли здитинився розумом. Повертай до крайсу! Бач, він за ким пантрує!
— Пане поліцаю, богом прохаю, змилосердьтесь. Я вам навіть, коли ваша ласка, відкупного дам.
— Відкупного?.. — ніби задумався. — Давай! Біс із тобою! Кошіль поліз до кишені, вийняв капшука, схожого на ті, що коливались на його обличчі, і простяг Данилу:
— Отут на добрий могорич вистачить. Бери мої сякі-такі заробітки на чужому молоці.
— Оце хай тобі буде наукою, щоб не падлючив і не верзякав на добрих людей. — Данило недбало засунув гаванець до кишені. — Коли ж ми хоч слово почуємо від тебе про Івана Гнатюка, то заздалегідь готуй торбу і суши сухарі.
— Отак і повинні ми відчувати твердість влади, — глибокодумно прорік Кошіль, тільки зараз збагнувши, в яку халепу він ускочив через свою дурість.
Данило скинув віжки і тлею з підручного воронця, вискочив на нього і насмішкувато сказав молоковозу:
— Передасте привіт Івану Гнатюку. А що батожив вас, можете не говорити.
Але Кошіль нічого не відповів на це, тепер усі його думки кружляли навколо одного: як йому замиритися зі старостою свого села, що он яких має захисників. Він тричі широко перехрестився на сонце, що грало між деревами, але й сонце ве змогло вибити з його погляду холодних сутінків.
То дібровами, то полями, то шляхом Данило до вечора відміряв, певне, з тридцять кілометрів і сміливо в'їхав у якесь село, розділене надвоє неширокою річечкою. Тут біля левадок стояли ошатні хатки, до кожної од річки тягнулося два рівчаки. Це здивувало Данила, і, зустрівши в березі жінку з шматтям ва коромислі, він запитав, що воно й до чого.
— У нас отак споконвіку заведено, — погойдуючи коромислом і станом, відповіла жінка. — Біля кожної хати маємо копанку, в ній тримаємо рибу; карасі, лини, коропи і в'юни є. А щоб для них завжди була чиста вода — то впускаємо і випускаємо її цими рівчаками. А ти ж звідки будеш, такий проворний?
— Здалеку, тіточко.
Та бачу, що здалеку, — буркнула, неприязно оглядаючи
його.
— По чому ж ви бачите?
— По твоїй ганчірочці, — тицьнула на поліцайську пов'язку.
— Хіба у вас таких нема?
— Таки нема. Кого позаписували у поліцію, усі порозбігалися, опрім придуркуватого Вавила, який од роду має босу голову. Кажуть, тепер звідкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?
— lie з цих, тіточко.
— А якщо з цих безчесників, — оглянулася жінка, — то скоріше ховай свою лахманину і вив'юнюйся звідси. Тут дармового поживку не знайдеш.
Данило засміявся од цієї мови, що була йому, як музика.
— Ти чого ж радієш? — здивувалася жінка і підозріло подивилась на нього: чи й цей заволока такий придурок, як їхній Вавило?
— Бо, видно, тут гарні люди живуть.
— Які не живуть, а в сірка очей не позичають, — гойднула коромислом і, вигинаючи тонкий стан та зблискуючи литочками, гарно пішла стежкою до своєї хати.
— Тіточко, а де ваш староста живе? Жінка зупинилась, рукою показала на левадку, обсаджену червонолозом.
— Ось бачиш вусаня в сіряку, що корову біля садочка пасе? Оце і є наш староста, Микола Андрієнко.
— Староста — і корову пасе?
— А він у нас не супостат і не грошолюб. І в скрутну годину не перешерстився, — сердито озвалася жінка.
Ведучи коня понад червонолозом, Данило підійшов до старости, який ще здалеку подивлявся на нього. Був це чолов'яга років п`ятдесяти з обличчям кольору й сухості волоського горіха, на голові в нього красувався саморобний солом'яний бриль, і тому начальство було схоже на звичайного сільського пасічника. Цю схожість ще підкреслювали старі дуплянки й вулики, які стояли у невеличкому садку.
— Драстуйте, пане старосто, — вклонився не чину, а літам Давило.
— Драстуйте, пане поліцаю, — заскалив око старий, а в голосі його озвалася прихована насмішка.
— Як воно у вас, пане старосто?
— Нічого у нас, пане поліцаю, — і пустив пересміх по зморшках вусах.
Чого ж ви смієтесь?
— А як нe сміятись? От один пан пасе корову, а другий пан прийшов до нього на дурнічку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?
— Так ви ясновидець, пане старостої Старий нахмурився.
— Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такі пани, як ти і наїжджі лобурі, об'їли мене, наче гусінь. То як дуже голодний, іди, поки не пізно, шукай пристановиська і з'їжу.
— Куди ж мені накажете піти?
— Відпитай поліцая Вавила.
— До цього придурка?! — обурився Данило. Староста щось прикинув на всіх своїх зморшках, цікавіше глянув на непроханого гостя:
— А ти звідки знаєш, що він придурок?
— Так хто ж цього не знає?
— Он як, — ще щось прикинув чоловік, моргнув бровами і вусами. — Ану, давай свої документи.
Данило видобув обидва папірці, які забрав у поліцая, простягнув їх старості, той дістав з кишені старенькі окуляри, натягнув їх на ніс і став схожим на дятла, що оглядає перед працею

читати