Завантажити

у воді норці, яких невідомо чого називали попелюхами. Далі з очеретів виткнувся човен, і Данило затурбувався, чи не помітив його рибалка. Та чоловікові, напевне, було не до нього, бо ось він, придивляючись до води, зупинився, а потім щось почав витягати обома руками. Незабаром на поверхні з'явився плетений жак. Старий кинув його в човен і почав з горловини діставати рибу. Отак він витягнув що три жаки і не повернув човна до села, а повеслував до зарога, ближче до стогів. Тут він вибрався на низькоділ, пильно оглянувся навкруги і пішов до стогу, до лежав Данило.
«Хто ж ти, рибалко? І чи тільки рибу ловиш?»
Старий, поволі чалапаючи мочаром, підійшов до стогу, задер голову і насмішкувато запитав:
— Чоловіче, ти, може, тут домівку знайшов?
— Абощо? — підвівшись, Данило пильно придивляється до брунатного видовженого обличчя з вислим носом.
— Та нічого. Тільки дуже безпечно ти йшов до стогів. Мабуть, документи маєш справні.
— Де там.
Рибалка несхвальне покрутив головою, подивився на ставок, а далі мовив:
— Може, ти голодний, то в мене є шматок хліба з салом. Підкріпись трохи.
— Спасибі, дядьку, не знаю, як звати вас.
— Панасом, — зітхнув рибалка. — Взяв би тебе в село до себе, так уже погань повилазила з шпарин — поліція, значить. Ось я тобі хлібець залишаю біля стогу, а сам пантруватиму на плесі — береженого і бог береже.
Данило по тичипі спустився на землю, обняв, поцілував старого, а той тільки очима закліпав.
— Отак, може, і мій гибнє десь. В артилерії служив. У перші дні війни його батарея проїжджала прямо через наше село. То побув з нами синок рівно півгодини і далі поїхав. А назад уже його батарея не поверталась: чи розбили її, чи пішла другою стороною. Відпочивай, — і дядько Панас знову зачалапав мочаром до човна.
Данило ще довго дивився, як рибалка кружляв і кружляв на плесі, виходив на берег та й знову сідав у свій утлий, старенький човен. Угорі озвалися журавлі, що взяли літо на крила і летіли з ним у далекий вирій. Під їхнє «кру-кру» Данило міцно заснув із думкою: поки будуть на землі такі люди, як Ганнуся, тітка Марія, дядько Григорій, Павас, то не згинемо ми.
Прокинувшись, довго не міг зрозуміти, куди він потрапив. Та побачив плесо і самотній човник на ньому, одразу ж пригадав усе. Вже смеркалось. Од води в поля потягнулась на жировисько дика птиця. Він спустився на мочар, підійшов ближче до плеса і мовчки вклонився рибалці. Той кивнув йому головою і аж тепер повернув човника до села.
Данило пішов до шляху, затиснутого чотирма рядами лип. Та не шляхом, а то полями, то узбіччям іде він, прислухаючись до кожного шереху землі, дерев і дороги. На ній іноді зблиснуть фари, простугонять машини, та все чужі, та все чужі.
Інколи за думками чи втомою Данило впадав у забуття. Тоді й чужі машини, і його мандрівка здавалися лише поганим сном:
прокинешся — і відійде він у безвість. Та це були тільки хвилини забуття...
І знову туманний світанок у пола, де ще лишились озерця проса і зеленіло рідкосійне жито. Але що то бовваніє на сірому передранковому полотні поруч з деревами, які запливли верховіттям у небо?
Скрадаючись, Данило йде вперед до якихось чудернацьких зачаклованих велетнів, що застигли у чадному світанку. Та це ж комини і печі! Голі, розтріскані, обгорілі печі. Села не було, пе було жодної хати-білянки, стояли тільки печі, як прокляття фашистським нелюдам. Наче по мертвій планеті, йде Данило пожарищем, де все стало чорним — і вулиці, і дворища, і садки, і криниці. І враз несподіваний жіночий голос:
— Данилку, ти прийшов?
Він злякано озирнувся. Хто ж тут знає його? З вузького завулка, над яким потріскували і кришилися обгорілі верби, бігла до нього смаглява дівчина. На її голові недоречно лежав понівечений вінок нареченої.
— Данилку, ти прийшов? — ще раз запитала, зупинилася і зітхнула: — Ні, це не Данило. — В дівочих очах стояли вологість та безтямство.
Жалі й болі стиснули серце Данила. Похнюпившись, він стояв перед знівеченою красою і нічим не міг допомогти, зарадити їй. З того ж самого завулка вийшов, спираючись на палицю, високий, надломлений у плечах, дід. Сизими від старості очима він пильно оглянув Данила і покликав дівчину:
— Ларисо, дитинко, йди сюди. Це не твій Данило.
— Еге ж, дідусю, — погодилася безщасниця, стоячи на місці. Тепер вона вже не дивилася на Данила, а кудись у далечінь, когось виглядаючи з неї.
Старий підійшов до них, привітався з Данилом, узяв за руку дівчину і тихо сказав:
— Одна біда, чоловіче.
— Що ж у Bac, дідусю, скоїлось?
Старий оглянувся і, не підвищуючи голосу, почав розповідати:
— Розстріляли фашисти село, бо що їм розливання невинної крові? Розстріляли людей, а потім спалили хати. Тоді в моєї внучки, — кивнув на дівчину, — саме весілля грали, бо інакше їй не можна було. Зайшли фашисти на подвір'я, а моя донька — матір Лариси — з переляку запросила їх чарку випити. Випили ж вони горілку, а потім ударили з автоматів. Першою впала моя

читати