Завантажити

донька, попадали й гості, і музики, і молодий, прикривши собою молоду. Тільки й залишилась вона з усього накоренка нашого І з усього весілля, та, бач, розуму не стало. І все жде свого Данила.
Данило глянув на безталанну, зітхнув.
— За що ж вони так лютували?
— За партизанів. Ходімо, дитинко.
— Я, дідусю, буду Данила чекати. Він завжди з цієї вулиці приходив до мене.
Змучений душею, ішов Данило од пожарища до пожарища, що колись звалося селом, де навіть вода почорніла, а перед очима все стояв образ знівеченої вроди, що чекає і ніколи не дочекається свого нареченого. За болями, за запаморочливим духом випустошеної землі, за журбою він забув обережність і, коли вже минав останні печі, негадано почув:
— Стій! Руки вгору! — Збоку біля обгорілої верби стояв клишоногий поліцай з гвинтівкою в руках; на його обличчі виділялись роздуті ніздрі і втиснуте перенісся.
— Чого тобі треба? — знічено знизав плечима Данило. — Я додому добираюсь. «Отак по-дурному попастись».
— Не базікати! Руки вгору! — витріщився поліцай, приклав гвинтівку до живота, як прикладають німці автомата, і клацнув затвором.
Данило, темніючи від гніву, змушений був підняти руки.
— Отак! — вдоволено сказав прихвостень і підійшов ближче. Обличчя в нього нерівне, муруге, мов каша з маком. — Документи маєш?
— Маю.
— Виймай, щоб дома не журились, — давіть у жарти ышуися перевертень і трохи розпогодив колючі очі.
Данило вийняв червоноармійську книжку, простягнув поліцаєві.
— І знову руки вгору! — наказав той, приставив гвинтівку до ноги, розгорнув документ і зневажливо скривив тонку рисочку шершанііх уст.
— Що ти мені оце тичеш під ніс? Німецьким документиком не запасся?
— Ще не встиг.
— А жаль. Тоді почалапаєш зі мною в поліцію.
— Чого ж у поліцію?
— Там тобі скажуть чого, — і посміхнувся. — Там є майстри художнього слова, що з усякого виб'ють і сльози, і, коли треба, душу.
— Я ж, хлопче, додому йду.
— Який я тобі «хлопче»?! — визвірився поліцай.
— Де ж ти так скоро совісті позбувся?
— Ану покинь мені глаголаніє! Бери свій папірець — і ходімо. Данило потягнувся до книжечки і враз блискавичним рухом обома руками перехопив горло поліцая, шарпнув його до себе, підставив йому ногу, повалив на землю і почув противний хрип.
— Пу-у-стіть, — прохрипів поліцай, а з-під вій його покотились сльози.
— Ось я тебе, гітлерівський підхвісток, пущу на той світ, — придавлюючи поліцая коліном, Данило вихопив з кишені браунінга.
— Не вбивайте, дядьку, — заскімлив поліцай. — Їй-богу, мене примусили йти в поліцію, їй-богу.
— Хто тебе, причмелений, примусив? — підвівся Данило з землі.
— Староста і начальник поліції, бо мій рідний брат у партизанах, — витер сльози перевертень. Вони сказали: як не піду в поліцію, то мені зразу ж у тюрмі видадуть банку консервів і хлібину.
— Це що означає?
— У тюрмі тому, кого мали розстрілювати, казали, що переводять до концентраційного табору і видавали банку консервів і хлібину. В лісі заарештованого вбивали, а хліб і консерви привозили для іншого смертника. От з переляку я і став поліцаєм. Як відпустите — піду в ліси шукати брата.
— Не брешеш?
— Ось побачите, що піду.
— Давай документи і пов'язку.
На обличчі поліцая блиснули просвітки надії. Не встаючи, він вийняв з кишені піджака два якихось папірці, відчепив од рукава шуцманівську опаску, простягнув Данилові. Той розгорнув перший прим'ятий папірець, на ньому великими літерами було надруковано:
«ОСОБИСТА ВИКАЗКА.
Громадянин Харитон Заїка має право мешкання у селі Жовнино...
Шеф комендант Короїд».
Внизу стояла печать. На першому її півколі тиснулися готичні літери, а на другому стояло по-українськи — «Самостійна Україна».
Данило заховав документи, підняв із землі гвинтівку і, морщачись, почепив на рукав пов'язку.
— Оце вірно, — повеселішав поліцай. — Тепер, не криючись, можете добиратися додому.
— Вставай, тумануватий, та ходімо понад шляхом до лісу. Поліцая враз залихомадило:
— Чого ж до лісу?
— Щоб тобі ближче було до брата.
— А ви там не вб'єте мене?
— Побачимо. Йди.
Пригнувшись, наче соромлячись свого зросту, поліцай лихоманно дріботів до лісу, що принадно грав густою синявою. На узліссі вони зупинилися.
— Не вбивайте мене, — уже в безнадії заскімлив Харитон. «Що ж робити, дурноверхий, з тобою? Чи хоч трохи порозумнішаєш ти, чи знову почнеш перепиняти своїх?»
— Не вбивайте, дядьку...
— Прощаю тобі, убоїще, цього разу, хоча й не варто. Проте коли знову повернешся до поліції — незридними ридатимеш, не допоможе...
— Спасибі вам, спасибі, дядечку, — не знав поліцай, як і дякувати, та все згинався і розгинався перед ним.
— Іди до брата і не ганьби більше свого роду!
Обличчя поліцая пересмикнула посмішка, вірячи й не вірячи, він ступнув назад, потім скочив у кущі й, петляючи, побіг світ за очі. Куди ж ти повернеш свою покручену долю?
Данило обернувся і пішов лісом, прислухаючись і до

читати