Завантажити

нього, і до шляху, що гудів різною машинерією. Пройшовши кілометрів із п'ять, почув на лісовій дорозі перестук копит, коліс і порожніх бідонів. Причаївшись біля купки дерев, незабаром побачив парокінну з бідонами від молока підводу, на ній незграбився сіровидий, помервлений візник, який мав два пом'яті, що аж підстрибували, капшуки під очима, черевиком виткнутий ніс і мітлами вуса.
Печаті задавнілого невдоволення та зла гніздились на його широкому чолі, на зморшкуватих повіках і скособочених варгах. Один кут їх був грубо закруглений, а другий — такий гострий, ніби весь час намагався далі розрізати щоку.
«Так і до вуха підповзе. Не дай боже зустрітися з таким молоковозом у нічну пору».
Данило вийшов на погорблену корінням дорогу, владно зупинив коні. Молоковоз лихом втупився в нього:
— Якого тобі дідька, хоча ти ніби й поліцай? — заскрипіло слово, мов пересохлі двері.
— Гарно стрічаєте людей.
— Як вони мене, так і я їх. Бо що таке люди? Велике збіговисько, де кожен думає тільки про свою шкуру.
— Підвезіть, коли не жаль коней.
— Аби вони були мої, то жалів би. Сідай десь збоку. Звідки єси?
— З крайсу.
Молоковоз краєм ока зирнув на Данила, скособоченими варгами вибив насмішку:
— І там поліцаї дрантюхами — без форми ходять?
— Скоро і форма буде. А ви чого такий, наче на весь світ уїлись?
Молоковоз кинув на Данила притуманений злобою погляд, вйокнув на коні, потім вийняв з пазухи туго набитий кисет, розшморгнув його і поволі прогугнів:
— Бери на дурничку. Бісівську міць має.
— Спасибі, я не вживаю цього зілля.
— Тоді добре горілку тягнеш?
— Не без того.
— До цього ви мастаки. А от допомогти бідному чоловіку нема кому, — зажурилося усе зло на капшучистому виду, і навіть плечі зажурились — пригнулись.
— Це хто — ви бідний чоловік? — не повірив, посміхнувся Данило.
— Вір чи не вір, а таки я, бо в житті воно так: комусь перепадає просте або й райське дерево, а комусь — одні тріски, — хрипло зітхнув молоковоз та й кинув погляд у ліси чи в минувшину. — От послухай. Був колись Хома Кошіль господарем на всю губу, на весь повіт. Земельку мав, чорну, мов крило галки, а воли такі, що ні один наймит до рогів не доставав, і медаль, як радість, під шиєю носив. Та більшовики підрізали Хомі земельку, постинали крила ще в двадцятому році, а та медаль під шивю мало не стала петлею. А як почав надходити тридцятий рік — скумекав я, куди вода тече, розділив свої статки поміж дітьми, взяв собі тільки троян коней і сіроманцем гайнув із села працювати де на капіталізм, де на соціалізм. То чорні були мої дні і чорною була туга. Тільки одного дня розвеселився, коли почув про розкуркудювання: таки перехитрив я, обскакав оюїх дурнів дукачів... Носило мене і по Дніпрогесах, і по Турксибах. Воно й там, хто був з головою, без гроша не сидів. Та гроші — полова, а земля — свята. І ждав я своєї земельки з усіх до одного снів. То як почув про війну — кинув квартиру зі своєю потіпахою і зразу ж сюди. Люди на схід та на схід — в евакуацію, а я зі сходу, як той бродяга, що судьбу проклинає. Вважай, із німцями в один день прибився до свого села: німці із заходу, а я зі сходу. Обійшов усю свою земельку, позабивав у неї свіжі вербові кілки, щоб межовими вербами стали, а сам збирався стати старостою. Та щось воно не туди повернуло — люди і власть наставили старостою мого колишнього наймита Івана Гнатюка, який був, ким би ти думав, — аж головою колгоспу!
— Що ви, люди, робите? — гукнув я на сходці. — Він же стопроцентний більшовик!
То мене тоді на сходці, чуєш, мало не стовкли. І що найстрашніше — свої діти одкинулись від батька, назвали в вічі стопроцентним іродом. А потім цей самий Гнатюк у насмішку наставив мене молоковозом. От і знову, хвоськаючи чужі коні, нелюдьком стаю. Та що ж це робиться в світі? І чого я так поспішав до своєї земельки!
— Не дали вам її?
— Дали наділок тільки під огород. Я вже й до начальника поліції їздив.
— А він що?
— За кожного партизана, каже, будемо наділяти по два гектари землі. І тут нема правди, бо на Полтавщині, чував, за спійманого партизана дають аж п'ять гектарів. Мабуть, доведеться гайнути туди.
— Так що ж вас тримає тут? — запитав Данило, ледве стримуючи лють.
Кошіль стишив голос:
— Хіба іще не здогадався?
— Ні.
— Тримає мене проклятий Іван Гнатюк.
— Він не пускає вас на Полтавщину?
— Ні, це я хочу присочити його, на гарячому спіймати, бо чує моя душа — не новій владі служить він, а знову ж більшовикам. Тож хай стратенець і йде на страту.
Данило вирвав а руки молоковоза батога, скочив на землю і з усіей сили вперіщив ним по широких плечах.
— За що?! — верескнув, вирячився Кошіль, проворно скочив "на землю, стиснув волохаті, схожі па їжаків, кулачища.
Данило вперіщив його і вдруге, і втретє.
— За те, що перехитрив сам себе і вже сочиш за добрими дюдьми. Зараз же повертай коні в крайс! Я тебе, волоцюго, здам своєму начальнику! — І знову шмагонув батогом.
Хома

читати