Завантажити

уміють коверзувати дівчата, коли відчувають свою зверхність. Тільки де ж і коли таке могло взятися в оцієї лозинки, що самою правдивістю дивиться на світ? Ох ці дівчата та жінки, ох це Євине сластіє, як казав про жінок один дяк-заброда.
— Ганнусенько, то я пішов.
— А я вас проведу з Юрком, бо ми знаємо тут усі стежки.
— Авжеж, проведем, — голубом забуркотів парубчак і радісно подивився па Ганнусю — на свою любов і відьмочку заодно.
XVIII
Данило, напевно, пройшов кілометрів з п'ятнадцять, і така кволість охопила його, що з-під ніг стала втікати земля, а з очей випадати зорі. Грудям не вистачало повітря, у пих почали боляче орудувати ковальські міхи. Невже навік забрав здоров'я паршивий шматок металу? Дурниці! Усе, і здоров'я, повернеться до нього, бо треба ворога бити, бо треба ламати недолю. Обважнілою долонею він витер піт з чола, подивився на небо, на обрій, знайшов під ним у полі два темні обриси ожередів і пересохлою стернею пішов до них.
Навколо тихо шурхотіла висока пшенична стерня, тримаючи на своїх зрізах хиткий відблиск зірок. Щось заворушилося біля ожередів, налякало його, але одразу ж збагнув, що не було чого полохатись. Данило ступив ще кілька кроків, почув сполохано «скіргик», — і вгору з хурчанням бризнув табунець птахів. Він полетів вище ожереду і знову упав на стерні. Та це ж куріпки — добра птиця його дитинства, що й, узимку не покидає нас, ночуючи не в гніздах, а прямо в снігових ямках, де заставали їх сутінки чи негода. Данило не раз знаходив куріпок на засніженій озимині. А якось і додому приніс охлялих, замерзлих птахів, відходив у теплі, поклав у мішок та й завіз па озимину. Тоді довго підсміювався Семен Магазаник: «Навіть куріпчине м'ясо не вгодило нашому голові». Де він тепер і яке м'ясо споживає? Тьху, знайшов чим журитися. Краще турбуйся, як теперішній день перебути.
Ожереди виросли перед ним, наче темні пароплави. Десь із самого низу писнула миша, повіяло пріллю, бо снопи не по-господарськи лежали на житнищі, не на солом'яній підстилці. О, таки озвались запізнілі клопоти голови! Данило, прислухаючись до світання, пішов уздовж ожереду, чи не причаїлась і тут якась напасть, знову сполохав куріпок, що вже розбивали крилами темінь. Попереду, як па запітнілому склі, почали виростати дерева, чи не верби, а за ними, певне, протікає річка, бо звідти тягне ра-нковою прохолодою. А де ж тепер Ганнуся, її човник і весло? І де отой отряхуватий парубійко, який хоч і називає дівчину відьмочкою, та все одно побоюється її. Щось і він собі міркує в цей час, бо ж хіба не бачив, як і в нього в кишені відстовбурчувалась зброя.
Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунінга у сніп, ще обвів поглядом світанок і, тривожачись, влігся на спочинок. Тепер у вуха його йшли і спадали шерехи — то від стерні, то з скирти, то з неба. Він ще почув, як над ним, посвистуючи крильми, пролетіли чирки, посміхнувся їм і з ними увійшов у неспокійний сон, де була місячна ніч, болотяне плесо і оті лисухи, що ногами й крилами відривались і відірватись по могли від води...
Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Він, чуючи біль у грудях, зривається з землі, ловить очима світанок і незнайому жіночу постать, а рука сама шукає того снопа, де лежить зброя.
— Не полохайся, сину, — чує такий добрий голос, наче він ішов з його дитинства.
— Хто ви, тіточко? — нарешті виходить зі сну і пильно дивиться на сумовите, обведцне зажурою, літами і жіночим уболіванням обличчя.
— Я — тітка Марія, а скоро буду бабою Марією, бо донька вже останні тижні доходжує. Війна — війною, а діти мають родитися, — говорить так, щоб заспокоїти його. — Тут над річкою я доглядаю за качками, їх у нас раніше море було. От удосвіта й побачила людину, що кружляє біля скирт.
— Це мене?
— Який ти догадливий, — посміхнулася, знову ж таки, щоб заспокоїти його. — То я й подумала: може, це добрий чоловік шукає собі пристановища від лихого ока, а й не знає, що сьогодні приїдуть з громадського господарства молотити стоги. Правда, ти не знав цього?
— Звісно, не знав.
— Тоді тобі треба звідси йти. Нащо зустрічатися з бідою?
— Куди ж тепер іти?
— Німецької довідочки в тебе немає?
— Звідки їй узятися?
Тітка Марія підперла рукою обличчя, подивилася на верби, за якими виднілася продовгувата будова.
— Не знаю, як ти, а можна було б перепочити день у пташарні. Там у мене є хижка. Я її замкну, піду на річку до качок, а ти спочивай.
— Ніхто ж не загляне до вашої хижки?
— Недобра людина не загляне. А як прийде мій старий, то тільки зажуриться, бо немає чутки про синів. Отож і привертай помаленьку, бо вже більшає ранок.
Виярком вони попрямували в долину до тихих верб, що по-старечому гнулись над самою водою. Потім тітка Марія трохи взяла праворуч, бо перед ними, упершись головою в землю, лежала мертва сухорога корова.
— Позавчора на міні підірвалась. Упала бідолашна, а з неї течуть і кров, і молоко.
Дапило глянув на

читати