Завантажити

швидко йде до штабної землянки, в якій ще немає начальника штабу. Та буде й він, і сила, і все буде, коли по-справжньому почнемо бити ворога.
Ось і штабна землянка. Невеликий стіл, застелений картою-триверсткою, звичайний з дощок піл, кабиця, одне вузеньке віконце та два автомати на стіні.
— Що там, Михаиле Івановичу? — підводиться з-за столу Сагайдак.
— Перше поповнення прийшло.
— От і дочекались! — Сагайдак узяв автомат і пішов із землянки.
Незабаром він і Чигирин підійшли до своїх дозорців, що розмовляли з чотирма зарослими, вчорнілими, змученими бійцями, двоє з них були з гвинтівками, а двоє без зброї.
Побачивши майора, червоноармійці виструнчились, поправили гімнастерки.
— Добріш день, товариші, — привітався Сагайдак. — До нас прийшли?
— До вас, товаришу майор, — відповідає невисокий широкоплечий боєць із шрамом на щоці. Його незалежний вигляд одразу справив враження на Сагайдака.
— Хто ж ви будете?
— Ми троє гармашів. Воювати почали біля самого кордону. Далі потрапили в оточення, пробивалися до своїх, та не пробилися. По дорозі до нас приєднався боєць Антоненко, — показав очима на високого пухлогубого солдата без зброї. — Вчора ми почули, як ви поколошматили карателів, і почали шукати вас. Прийміть у загін.
— Документи є?
— Є, — і перший виймає з кишені партквиток. Сагайдак розгортає його, скидає очі з фото на бійця і приязно посміхається:
— Отож, товаришу Грицай, бити фашиста?!
— Тільки бити! — твердо кидає Грицай і полегшено зітхає:
видно, немало довелось пережити на дорогах війни.
— А у вас, товаришу Антоненко, в зброя?
— Немає, — безпорадно розводить довгими руками високий боєць.
— Де ж ви її поділи? І чи вам відомо, що в нас цейхгаузу нема?
Антоненко червоніє, кліпає довгими дівочими віями.
— Так воно вже вийшло, товаришу майор, бо ми одразу попали в пекло. Але одну штукенцію я виніс.
— Що ж це за штукенція?
— Сурма, товаришу майор.
— Яка сурма? — дивується Сагайдак: чи це насмішка, чи у хлопця не густо на розум.
— Ось я зараз, — Антоненко похапцем підходить до старої, напівзотлілої осики, здіймає з сучка мідну сурму, на якій вибухають спалахи ранку. — От мій інструмент. Я, товаришу майор, сякий-такий музика. Ще з дитинства з батьком і братами грав да хрестинах, весіллях і різних святах, тому й губи у мене розЇіюшені, наче постоли.
Сагайдак мимоволі посміхнувся, придивляючись до повних музики, зиркнув на Чигирина.
— Такий інструмент у загоні згодиться, — тихо сказав той. — ж сурма!
— Що ж, товаришу Антопспко, доведеться прийняти вас до ону і з такою зброєю. Збережіть її до нашої перемоги — і тоді игіть на весь світ!
— Я буду старатись, щоб на весь світ! — На радощах Антоненко підняв сурму вгору, приклав мундштук до спухлих уст — Гурочиста мелодія порушила тишу, підняла вгору диких голубів, що до цього стогнали і стогнали у кронах могутнього дуба.
Біля землянки Чигирин попрощався з Сагайдаком, Григорієм і близнюками, поправив упряж, сів на воза, вйокнув і зразу став собі звичайнісіньким, прибитим літами і недолею дідом.
— Артист! — невесело посміхнувся Сагайдак.
— Ким йому не доводилось бути — і артистом теж, — посмутнів Григорій, проводжаючи поглядом батька.
Лісами та перелісками, ярами і забутими дорогами добирається Чигирин до Синяви, де ще підлітком з батьком розчищав, пиляв і складав у сажні графський ліс. За це він мав у день п'ятнадцать-двадцять копійок. А коли почав шпунтувати гонту, то вже і полтиника виробляв. У цих же лісах він і стрів свою долю — свою з нерівними бровами Марину, і привернув її до себе чи то щирим словом, чи тими нерозщібнутими підсніжниками, які йому і досі здаються найкращими квітами на землі. Це ж тільки подумати: ще приморозки потріскують у лісах, ще ніздрюватий сніг скрипить, як сорока, а ця квітка самою ніжністю витикається на світ і по-дівочи зворушливо дивиться у вічі людині — з березнем, з весною тебе!
Дорогою незворушні, як механізовані ідоли, мчать на мотоциклах жандарми, на їхніх грудях коливаються і поблискують півмісяці блях. Наче по команді вони повернули голови, обмацали поглядами діда і гайнули далі. Невже це не сон? І застогнала душа в чоловіка. Та що наші жалі в часи лихоліття?
Чигирин в'їжджає в ліси, минає стару загату, яку підмиває томна від торфу вода, бере до колишньої парні, в якій господаровитий управитель графа одразу закладав чотириста шпон на колеса. Наклали тоді головами усі ясени, усі берести, а далі пропали й дуби. Тепер черево парні і її обвалені боки поросли плетеницею ожинника та чагарником, а там, де стояли круги, на яких запряжені в мотуззя робітники гнули обіддя, виріс густий дубняк.
Наче по пам'яті років переїжджає і переїжджає Чигирин з одного урочища на друге — і ніде нікого, тільки сонце пригорщами пересіває крізь листву золоту дрімоту. А ось і садок, і хата лісника Мирона Козуба, який був у нього боярином на весіллі. Де ж тепер Мирон: чи в лісах, чи перебрався в село? На траві лежить

читати