Завантажити

прихекуванням бурчанням. Але це вже йшла не на, а самотня машина, що чогось відбилася від свого руна.
— Наша! — прошепотів Роман. — Ми з Яриною б'ємо в мотор, їсиль по кабіні. Яринко, в тебе запалювальні? — запитав, щоб юкоїтн сестру, бо відчував, як тривожилась вона.
— Запалювальні, Романочку.
— Тоді в бак стріляй. Знаєш, де він?
— Знаю.
І вони завмерли біля дерев, наче. вросли в них, а руки вросли в зброю. Ось світло загойдалось по шляху, знову наламало тіней, вдарило в очі, і водночас вдарили черги автоматів.
Машина затремтіла, зойкнула, крутнулась, посунула в ліс на партизанів, на ній і під нею загадючились зелені вогники; не перескочивши придорожній рів, хряснула, завалилась набік і вибухнула; розірвалася ніч, полум'я шматками югнуло аж на гілля дерев.
Яринка скрикнула.
— То бензобак розлетівся, — заспокоїв її Роман. На шляху знову зблиснули фари.
— Скоріше до коней! — вже вискочивши на свого червоногривого красеня, Роман побачив на віях у Яринки сльози і з співчуттям запитав: — Злякалась, маленька?
— Еге ж...
— І коли саме?
— Як машина посунула на нас. Таке громаддя! Здавалося, усе потрощить. І його страшно, і втікати боюсь, щоб ти потім не в'їдався.
— У таку годину сміливо позичай у зайця ноги, — великодушно дозволив Роман.
На цьому не закінчились нічні пригоди близнят. Коли вони, махнувши руками Яринці, під'їхали до штабної землянки, їх першим зустрів Іван Бересклет, що саме стояв на варті.
— Як воно, хлопці? — запитав з надією, бо дуже нетерпеливилось вийти на залізницю і наробити там шелесту.
— Є порядок у партизанських військах! — весело відповів Роман. — А як у вас?
— Багатіємо, гроші лічимо тільки тисячами, — засміявся Іван.
— Які гроші?
— Під вечір до нас прибився начфін дивізії з двома бійцями і принесли аж два ранці, набиті грошвою.
— Бреши побільше, — зневажливо махнув рукою Василь і постукав у двері землянки.
Незабаром їх відчинив старий Чигирин. Хлопці поштиво вклонились йому.
— Заходьте!
— А-а-а, брати Кирило і Мефодій! — підвівся з-за столу Сагайдак. За ним устав худорлявий військовий. На петлиці його гімнастерки виділялись кубики старшого лейтенанта. Він приязно посміхнувся близнюкам.
— Хто ж із вас, просвітителів, Кирило, а хто Мефодій?
— Тепер я буду Кпрплолг, а він Мофодієм, — не розгубіте, Роман.
Сагайдак і Чигирин засміялись. Старішій лейтенант здивувався.
— Як це розуміти, що ви тепер Кирило?
— Бо ми такі схожі, що часто й батько плутає нас, а ми тільки іноді збиваємось, — шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то на стіл, завалений грішми.
— Невгамовний! — сміється Сагайдак. — Він і родився не з плачем, а з жартом. — І вже серйозно: — Як на залізниці?
— Спокійно, наче в пазусі. Варта зовсім зледащіла, і поїзд павіть вранці можна скинути з копит, — і зирить на стіл. — А грошей набереться з мільйон?
— Трохи менше.
— От жаль. Хоч би раз у житті побачити мільйон, щоб було чим похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю своїх.
— Справді отряха, — тепер починає сміятися старший лейтенант.
— Ще нам пригода трапилась, — дивиться на командира і дивитись побоюється Роман, але ж і сказати треба, та й похвалитись хочеться. — Ненароком спалили фашистську машину, їйправо, ненароком.
— Як це ненароком? — одразу нахмурився Сагайдак. : — Душа не витримала, — розвів руками Роман. — Це вже після розвідки на залізниці. Я вам що казав?! Не ув'язуватися... А ви що?
Так ми ж і не ув'язувались, поки не зібрали дані, — ніби присоромлено промимрив Роман.
— Три дні будете молоти на жорнах, щоб усі бачили, які ви є...
— А що будем молоти: жито чи гречку? — діловито лукавить Роман.
— Яке це має значення?
— Велике. Біля гречки, знаючи, що вона піде на млинці, не перевтомишся.
Сагайдак тільки руками розвів і віями приховав усмішку.
— Отож спалили машину. А далі що?
— Утікали, аж у коней підкови диміли. Почувши таку відповідь, командир розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування:
— То, може, ми свою норму змелемо не на жорнах, а на вітряку? Бо ж він має перевагу над людиною.
— Яка це в нього перевага? — здивувався Чигирин.
— Сама звичайнісінька: вітряк має чотири крила, а людина тільки два, і то — не кожна.
На цю відповідь Сагайдак так розреготався, що аж сльози виступили на очах і віях, а близнята хоч і нітились, та вже знали, що гроза оминула їхні чубаті голови...
І знову надвечірній ліс, і тіні дерев на коліях, і партизани біля залізничного полотна, що ворушаться, мов тіні. Тепер Василь і Роман причаїлися в засідці ближче до станції, а на іюлотні біля стиків рейок орудують старий Чигирин та Іван Бересклет. Вивернувши гвинти з накладок, які з'єднують рейки, вони сповзають із насипу, а на полотно з лапами підіймаються Петро Саламаха і Григорій Чигирин.
«Ей, ухнем», — тихо каже Саламаха і лапою підважує залізо. В нього костилі вискакують, як гриби, і він зрідка насмішкувато

читати