Завантажити

І досі найкраща мені, хоч і до сьогодні не вирівняла брови. У тебе, як не сердишся, жодної зморщечки не знайдеш, а я вже увесь сивий, наче Дід Мороз. Так иене тепер і прозивають партизяни.
— Що ж це агояувати моему Діду Морозу? — Маринин голос узяв оті оксамитові ноти, які він дуже любив.
— Нічого не готуй, бо вже скоро йти.
— Ти за чимсь прийшов? Чигирин гмикнув:
— Щоб тебе побачити...
— І щось узяти, — насмішкувато підказала Марина, бо ж хіба не знає свого мужа?
— І щось узяти, — погоджується він. — Та головне — це на ібе подивитися. От ніколи, навіть у молодості, не скучав за тобою, хелер.
— Бреши, бреши. Хіба мені вперше таке чути? Щось би інше гадав, — ще більше заспокоюється жінка, бо ж хіба її лукавий довік не знає, чим заспокоїти? — Що тобі треба?
— Хліба нема в нас, а в тебе, чую, свіжим пахне. 'І Марина знову зажурилась.
— Випекла ж вам печиво, з сльозами випекла. Думаю: тебе ;е нема, а хтось із партизанів все одно навідається. І свічечку запалила па твоєму хлібі... Це ж ви підбили машину з отим бароном, що приїхав землю собі наміряти?
— Виходить, ми.
— І нічого вам після цього?
— Після цього посунули в ліси карателі на чотирьох машинах і з двома гарматами.
— І як же? — затаївши подих, притулилась до свого такого рідного і такого химерного чоловіка. Хіба ж вона нажилась за ним? От нагорюватись — нагорювалась донесхочу.
— Зустріли їх як треба. Повертались вони уже на одній машині.
— Багато в них машинерії, багато, — і перед очима проходить те чуже залізо, що несе тільки смерть.
— Дарма, скоро поменшає і машинеріїв, і ще чогось, бо, коли йдеш по чужу голову, неси і свою.
І замовкли. Він ще раз побачив останню сутичку з карателями, ще раз прикинув у думці: де і як дістати вибухівку, детонаторів. А Марина сумно думала про нього: розміняв чоловік шостий десяток, та не мав навіть тижня спокою. Інші, дивись, молоді, здорові, відлежують боки в різних закапелках, а цей ніде не зігріє собі місця.
— Ще ж тобі їсти дати?
— Якогось борщу, хоч оскомовитого, підігрій, а я на хвильку гайну до Володимира. Як він тепер?
— Досі в кузні марудиться. Тільки чого тобі вночі колотитися і людей колошкати?
— Справа є. Я хутенько. Готуй борщ і не журись, — підійшов до вікна та й, покректуючи, почав вибиратися з хати. Що ти зробиш з оглашенним?
Подвір'я молодшого брата Володимира було поруч з його двором. Отож, не виходячи на вулицю, чоловік переліз через тин і городом добрався до ошатної, в біленькій сорочці хати. Спросоння гавкнув Рябко, та, пізнавши голос Чигирина, замовк, ударив хвостом в пересохлу цюпу. Навстіж розчинилось вікно.
— Хто там ночами вештається? — густим басом запитав Володимир, який, видно, і досі не спав.
— Це я.
— Ти? — здивувався брат, висунув у вікно не меншу, аніж у Михайла, бороду і вже радісно: — Воскрес?
— Як бачиш.
— То заходь скоріше.
Ще на порозі Володимир могутніми ручищами молотобійця стиснув в обіймах брата, поцілував і поволік до оселі, де в темряві, одягаючись, туманіла його дружина.
— Жінко, чуєш: Михайло знову обдурив костомаху! — І до брата: — Це ж у який раз ти воскресаєш?
— А я не лічив, — посміхнувся Чигирин, знаючи братову вдачу.
— Либонь, п'ятий? Ось давай нагадаю, коди ти забув.
— Що ти мелеш, чоловіче! — обурилась Христина. Одягнувшись, вона підійшла до дівера, притулилась до-нього, витираючи рукою вії. — Що вже ми з Мариною наплакались і в твоїй, і в моїй хаті... Ой Михаиле, Михаиле...
— Ще й досі у неї під очима патьоки не висохли, — в'їв Володимир і почав роздмухувати в печі вогонь. — Вечеряти будеш?
— Спасибі.
— Так чого ж тоді прийшов уночі вирипувати хату? Аби тільки розбудити нас?
— Володимире, як тобі не совісно, — аж застогнала Христина. Вона й досі не могла звикнути до таких розмов братів.
— Не слухай, жінко, його, а зараз же смаж яєчню з цілого яйця.
— Що не слово, то золото. От за ким кіно плаче дрібними сльозами. — Христина поставила каганчик на стіл і почала поправляти ковдри на вікнах. Потім зажурено стала проти дівера. — Як же тобі, Михаиле, в таке врем'я?
— Часом з квасом, порою з водою.
— А найбільше з бідою, — зажурився її добрий вид, її добрі очі. — Воюєш?
— А він інакше не може, щоб не вмирати і не воскресати, — знову не витримав Володимир. — Христос раз воскресав, а він п'ять разів, бо техніка тепер інша. Став, жінко, сулію на стіл.
— Не треба, Володимире, бо мені скоро йти.
— Тоді чого було приходити? — ніби жартує, а насправді печалиться чоловік.
— Щоб ти мені скував одну штуковину. Такого ж коваля, як ти, треба пошукати.
— Коли зумію, скую, — садовить брата за стіл. — Заліза тепер вистачав. Що воно в тебе?
— Треба змайструвати таку лапу, щоб витягати на залізниці костилі. Знаєш яку?
— Чому не знати? — І Володимир присунувся ближче до брата, стишив голос: — Невже ти віриш, що наші переможуть фашистів з усією їхньою технікою?
Чигирин, здається, глянув не в очі, а в

читати