Завантажити

душу брата.
— Переможемо! Неодмінно переможемо. Зломимо і триклятий фашизм, і його кляту машинерію.
— А я, брате, не вірю в це... Сам подумай: що ваша лапа проти такої страшної сили? Та й німці вже трублять, що вони під саму Москву допхалися. — Притримуючи бороду рукою, він нідвівся, вийшов з хати і через якусь хвилину повернувся з двома уважистими саморобними лапами. — Тобі це треба? Михайло здивувався:
— Де ти їх, таких гарних, доп'яв?
— Спасибі, що похвалив. Приходили ж такі орударі, як і ти, з сусіднього району. Левка Біленка пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— От він якось і прибився з напарником до мене. Теж партизанять.
— А де? — аж потягнувся в надії до брата.
— Хіба він це скаже? Але, гадаю, в монастирському лісі, бо прохопились словом про парню. Вона ж там стояла. Скував я їм дві лапи, а потім ще дві, бо ж, думаю, може, і моему старшому брату вони на щось знадобляться.
Старший похитав головою:
— Так ти ж не віриш, що ми переможемо. І тоді Володимир відказав строго:
— Вірити — не вірю, це правда, а жити маю чесно і вмерти маю чесно.
Михайло обняв брата, потім братову і тихо вийшов з їхньої хати. Марина вже чекала чоловіка біля ясенів. Почувши його кроки, зітхнула, відчинила двері.
— Іди, бо вже й борщ прочах. А ти на якесь залізяччя розжився?
— Та розжився.
І тільки вони сіли за стіл, як хтось обережно стукнув у вікно.
— Ой лишенько! — зойкнула Марина, а Михайло схопився за автомат. — Що ж робити?
— Почекай трохи, — заспокоїв її чоловік. — Може, це Володимир ще якусь залізяку несе.
І знову стукіт у шибку.
Михайло ступив крок до вікна, але Марина рвучко стала насупроти нього.
— Не йди! Краще я гляну, бо я жінка, — вова підійшла до вікна, вдивляючись у темінь, нахилилась до підвіконня і раптом застогнала.
— Що там? — Михайло приклав до плеча автомата.
— Ой, Григорій!
— Який Григорій? — не може спочатку второяати він.
— Наш! — Марина не йде — біжить у фате, відчиняв надвірні двері, схлипує і вже заходить до хати, нряиадагочи до плеча Григорія. — Ой синку, дитино моя. Як яке ти?
— Ось бачите: живим добрався до вас. — Григорій зняв з плеча гвинтівку, поставив у куток і, як батько, попрохав: — Не плачте, не треба.
Хвилюючись, Чигирин ступив крок уперед.
— Здоров, сину.
— О, і тато наш є!
— А чого б це мені не бути? — обіймається і чоломкається з сином.
— Бо думалось, що ви або в евакуації, або, скоріше, в партизанах.
— Він і є в партизанах, — уже з гордістю сказала Марина. — Оце з лісу прийшов по харчі. Усе ж витаскав до макового зерна, спом'янеш моє слово.
— От макового зерна і не зачеплю. А як ти, сину? Тікав, аж п'яти виблискували?
— Не тікав, тату, — серйозно каже Григорій. — Бився, як ви мене иавчили, до останнього. Мою гармату при відступі залишили зупиняти німців. І ми зупиняли їх, аж поки з неї не полетіло шмаття, аж поки з накатника не брязнув останній дух. Так що, батьку, не насміхайся.
— Тож він випитує тебе. І зараз журився тобою. Сідай, стау, вечеряти, — і Марина кинулася до мисника.
— Як гарно повечеряти разом, — сідає за стіл господар.
— Гарно, чоловіче, — похитала головою Марина. І вперше за останній час вона несла радісний півусміх своїй дитині, своєму мужу, не знаючи, де їх посадити, чим частувати. Та все одно за посмішкою прокльовувались непевність і страх, тому я прислухавться до всього знадвору.
Після вечері старий Чигирин у прощанні поклав руки на плечі дружині, відвів од вві очі і сказав Григорію:
— Цілуй, синку, матір, та й будемо збиратися в ліс. Марина оторопіла, задихаючись, мов риба на березі, ковтнула повітря, схопилась долонею за груди.
— Що ти говориш?.. Як це в ліс?
І чоловік твердо відповів:
— Ногами, жінко, ногами, бо машини поки що нема. Гарячі хвилі захугували в голові матері, потекли по її виду і відбили на ньому досі не видимі зморшки.
— Бездушний ти чоловік! Я ж і надивитися не встигла на свою v — дитину.
— Ще надивишся, — невиразно пообіцяв Чигирин. — А зараз ій треба йти.
— Хай хоч один день побуде зі мною, — з очей Марини бризнули сльози, якими можна було б і історію описати. — Тільки один дань благаю в тебе.
— Не дав нам час і цього дня, — вже насупився старий. — Ще хтось увалиться до хати.
— Тоді хай Григорій до моєї мами зараз піде, хоч день перебуде в неї.
— Не жартуй, Марино, бо лихо не жартує. Жінку засудомило.
— Краще б ти, оглашенний, і не приходив сьогодні.
Та це не розсердило чоловіка, він тільки плечима повів:
— Не знаю, хто з нас оглашенний. — І торкнувся рукою обличчя дружини. — Не треба, чуєш, не треба.
— Таки справді не треба, мамо, — нарешті озвався й Григорій.
— І ти тягнеш руку за цим басурманом?
— За моїм батьком і за вашим чоловіком, мамо, — славно посміхнувся Григорій.
Марина припала до сина.
— Ти ж дивися за собою і за ним, бо в нього й досі розум дитячий.
— Коли жінка добралась до розуму, то вже й справді пора йти, — розважливо

читати