Завантажити

зирить на Григорія, який починає хекати.
— Хлопче, може, поміняємось місцями, бо в тебе дерево твердіше?
— Обійдеться. От відхекаюсь і наздожену хвалька. Вдивляючись у далину, хвилюється Сагайдак, жмакає губи, а на пам'ять — не знати чого — спливає тільки двоє слів: «Хвилино, стій. Хвилино, стій». Це в тому розумінні, щоб усе зупинилося, що може завадити їм.
На станції озвався гудок паровоза. Невже наш? Невже наш? Сагайдак, пригнувшись, підіймається на насип, показує Саламасі і Чигирину, наскільки треба відсунути кінці рейок. Партизани підважили їх лапами — от і вся техніка. От і вся. Навіть думки лягають під ритм ще невидимого поїзда. А тепер — у ліси.
Біжить рейками дрож, нервово, наввипередки стрибають на них промінці, і уже, чмихаючи паром, розбризкуючи іскри, насувається темне громаддя. І враз, з розгону, осідає паровоз, шалено вгризається в насип, чортзна по якому перевертається, а на нього з несамовитим тріском, скреготом, вищанням налітають, трощаться і злітають вагони. З їхніх розвержених нутрощів клубками вибухає біла хмара.
— Гази! Гази! — перелякано крикнув Іван Бересклет і загупав своїми чоботиськами в глибінь лісу.
За ним кинулись кілька партизанів, схопився з землі і Василь, та Роман владно притримав його рукою.
— Не біжи, брате. Як умирати, то не страхополохом. У лісі, видно, хтось зупинив Бересклета, бо той знову завів своєї:
— То ж гази! Напевне, балони полопались.
— Тю на тебе, дурню! — спокійно озвався старий Чигирин. — Це не гази, а борошно. Завтра з нього коржів напечемо.
— І знову коржів! — з жалем сказав мовчазний Саламаха. І регіт вкрив його слова.
XVI
Порадившись із Сагайдаком, Чигирин вранці почав збиратися в монастирський ліс, який ще звався Синявою, бо і влітку, і взимку стояв у таких блаватах, наче їх у добру годину струснуло барвінкове небо.
Змастивши коломаззю колеса, Чигирин кинув на воза торбинку з коржем, збиту косу, граблі і почав запрягати коні. Недалеко на дубі стогнали дикі голуби, нагадуючи йому далекі літа, що теж минули в лісах.
— Дядьку Михаиле, куди це ви зібралися косити? — посміхаючись, підійшли до нього напатлані близнята Гримичі, які любили похизуватися своїми кучмами і навіть у лісах, незважаючи на- насмішки, мили їх митлем з м'ятою. — Хіба вам тут мало трави?
— Дядькові Михайлові шовкової треба під боки: його ж підважив снаряд і на, цупкій траві не влежиш тепер, — ніби пояснює Роман, а Василь починає пирскати.
Чигирин заскалює око і весело питає «старих парубків»:
— У вас, чуприндирі, на чому працюють язики: на шарнірах чи на шарикопідшипниках?
— Мати казали, що на коловоротах, — гигикає Роман і пальцем тиче в полудрабок. — Чого вам їхати на цих ребрах? Перебазовуйтесь із вашої таратайки на нашу тачанку, ми задурно прокатаємо вас із кулеметною музикою і вітром.
— З отим вітром, що з ваших голів не витрусився?
— І його не пожалієм для доброї людини, — великодушно Каже Роман і бавиться гранатами, причепленими до пояса. Це саме починає робити й Василь.
Чигирин дивиться на близнят і дивується:
— І де ви такі, нагойдані, взялися?
— Мати ж не десь, а в човні народила, тому й досі нас поТОддуе, — показує всі зуби Роман.
— Знову брешеш?
— Ні, дядьку Михаиле, що правда, то правда, — серйознішає парубок, — Таки на човні в татарському броді ми народились. Іе доїхала мати впору до хати з загонцю, де жала. Отой човен твій лежить у нас догори дном на льоху. Гарну мали першу иску?
— Та по вас видно — гарну, — похитує головою Чигприн. — Ви ж, хлопці, прикрильте мого Григорія, бо він ще не знає, що таке лісове життя.
— За нами діло не стане. А ви, по секрету, далеко розігналися на своїх одрах?
Чигирин мружиться:
— Би ж угадали — шовкову траву косити ііід бики.
— Суду все ясно, — регочуть шибайголови і делікатно шіііігають дядька Михайла: — Коли по господарчій лінії женете копі, то прихопіть десь діжку з розчиною, щоб і ми розжились па хліб, бо через ці коржі вже і місяць здається коржем.
— Ви ще не бачили смаленого вовка, — супиться Чигирин. — Бач, їм коржі не вгодили. Ось вам поки що ножиці — вкоротіть махновські патли хоч на сімдесят п'ять процентів.
— А що ж у нас лишилося, крім патлів? Ні тобі білявої, ні чорнявої, ні вечірнього стрічаннячка, ні ранкового прощапнячка. Хоч би раз отут дівочі ніжки по травиці пролопотіли, — ніби зітхнув Роман, а в очах аж стрибають бісики.
Що то молодість! І Чигирин мимоволі залюбувався отряхами, від яких ніхто ні разу не почув кислого слова. Адже й він колись був такий.
Від лісової дороги щодуху біжить оброшений Іван Бересклет, піт заливає йому циганкуватий вид, що аж пашить радістю.
— Михаиле Івановичу, де товариш командир? — хекаючи, зупиняється біля вікна.
— Що там у вас у дозорі? Знову гази чи щось хороше?
— Таки хороше! Перепинили чотирьох оточенців, вони прочули, що ми побили карателів, й одразу почали розшукувати нас! Як ви на це?
— Звістка ніби добра, — спокійно каже Чигирин і

читати