Завантажити

свою першу віхолу. Була вона чи не була?
На станції озвалася мідь дзвона, а потім загув поїзд. Брати зійшли з насипу, про всяк випадок стали на узліссі, притулилися до ялинок, що й досі пашіли густою теплінню погожої днини.
Незабаром застугоніли рейки, блиснули роздуті очі паровоза, загуркотіли колеса, і з вагонів, начинених солдатнею і офіцернею, знову вихлюпнулась чужа мова, чужа музика, чужа радість.
Роман мало пе застогнав:
— Оце б рвонути його, щоб і до Калинівки не доїхав, не те що до Києва.
— Якби нас учора послали в розвідку, то сьогодні б по ньому било подзвіння. А ти бачив у вікні тушу, розцяцьковану нагородами і позументами? На Герінга схожа.
— Напевне, генерал.
— Були б у нас лапи, самі щось придумали б. Коли темрява проковтнула червоні вогники останнього вагона, Роман, щоб якось розважити себе і брата, з почуттям сказав:
— Чужі вагони, чужі поїзди, а я тобі прочитаю про наші. Ніхто в світі про це так гарно не написав, як Володимир Сосюра.
— Гляньмо ще на залізницю, а тоді читай. Вони піднялися на насип — і знову ніде нікого. І в тиші забринів голос Романа:
Коли потяг у даль загуркоче,
Пригадаються знову мені
Дзвін гітари у місячні ночі,
Поцілунки й жоржини сумні...
— «Коли потяг у даль загуркоче», — повторив Василь. — А чи ми дочекаємось, брате, своїх поїздів? Щоб отак сісти у Вінниці і прямо до Москви. А потім до Владивостока, до Сахаліну і дорогою всіх наших пісень добрим людям співати. Знаєш, з якої б я почав?
— З якої?
Ой у полі криниченька,
Там холодна водиченька,
Ой там Роман воли пасе,
А дівчина воду несе.
— Може, наша дівчина і донесе нам воду, якщо не підкосить її війна, — посмутнів розбишакуватий Роман.
— Думаймо, щоб донесла, думаймо про любов! — як заклинання, повторив Василь, тріпнув буйним чубом, поклав руку на плече брата. — То почалапали до коней?
— Почекаєм: пізня година нечисту силу виводить. ІІа темно-сині оксамити неба викочується повнолиций місяць, і знову тіні лісу жертовно кладуть свої голови па рейки. Ось вони прокинулись, і по них тихо, без вогнів, проскочила дрезина, вів її невійськовий, а поруч з ним сидів солдат з ручним кулеметом.
— Пізня година таки виводить нечисту силу, — повторив Василь братові слова.
А десь після одинадцятої на полотні зблиснув вогник, і в ньому окреслились дві голови в касках. То, закурюючи, зупинився патруль. Човгаючи важкими черевиками, він мовчки пройшов біля близнят, а потім з'явився десь хвилин через двадцять — двадцять п'ять.
— Удень тут спокійніше, — шепче Василь.
— А патрулів хоч зараз голими руками бери. Чесонемо,
брате?
— Навіжений! Тоді Сагайдак ніколи не пустить нас у розвідку.
Ще почекали з півгодини, але патруль більше не з'являвся.
— Пішли відлежувати боки. Розпаскудились, наче в тещі. Що ж, і нам пора додому.
Близнята, мов у дрімотні хвилі, пірнають у ліс, на галявинці знаходять своїх червоногривих, відв'язують поводи і летом вскакують у сідла. На дорозі застояні коні переходять на галоп і розбуджують полохливу луну.
— Чи тобі не стоїть у очах завтра? — питається Роман.
— Стоїть. От аби якимсь дивом повернувся поїзд з отим генералом. Хотів би я побачити, куди полетіли б його хрести. А їсти хочеться.
— Може, заманулося отого борщу і каші, що дівчина варила?
— Мовчи, брате, бо в животі контрреволюція прокидається і зменшує сили партизана.
От і мовчазна оселя Магазаника. Наче в похоронній сорочці, стоїть мертва хата, не скапує сльозою прикута залізом до журавля баддя, не скрипнуть розчинені ворота. Не чути й дихання худоби, тільки на старих-старих дверях із скитка, які забули вивезти в село, самотіє потрісканий постарілий янгол.
— Утік чорт від янгола, — злісно процідив Роман і зупинив буланого біля жолоба. — Напоїмо коней.
Заскрипів журавель, хлюппула вода в жолобі, і, здається, па мить прокинулося подвір'я та й знову поринуло в сон.
— Гнався чоловік за живою копійкою, а все стало мертвим, — входить Роман у садок, де колись стояла пасіка. Замість неї він у закутку побачив старий самотній вулик.
— Їдьмо вже до себе, — тихо каже Василь.
— Зажди, погляну на вулик, — озвалася душа пасічника. — Роман підходить до вулика, прикладає до нього вухо і дивується: з середини ледь-ледь озивається розпачливе дзижчання. Що ж воно таке, бо не так гомонить бджолина сім'я. Партизан вихитує дашок вулика, потім бережно витягує темну з'їдену рамку, на якій ворушиться не ворушиться знесилена матка. — Бісів Магазаник!
— Що там, Романе?
— От скнара! Щоб мати більше меду, значить, щоб не сіялась у медозбір дітвора, він запакував у тюрягу маток і, видно, забув за них чи вже побоявся приїхати сюди. Цей захребетник не тільки бджоляних маток засадить у тюрягу. — Роман розневолив вулика і з рамкою в руках швидко пішов з бджоляника на подвір'я, тут він поклав щільник на косинець жолоба, і матка поволеньки закульгала до води.
Негадано вони чують не то скрик, не то схлип,

читати