Завантажити

провинились.
— Прийшов, — схиляє сиву голову, бо хіба ж він не винен перед нею? Через нього не було їй життя ні в економії, ні в війну В німцями, ні за скоропадчиків, ні за денікінців, ні за бандитизму. Стріляли ночами в нього, стріляли і в неї; не знаходили його, то допитували її. І досі вона на плечах носить сині пасма шомполів, що заодно рвали на шмаття і сорочку, і тіло.
Ото тільки, як відстрелювався він із хати, то вона не допомагала, а шепотіла свою молитву, в якій благала бога отця, і сина, і божу матір захистити нерозумну голову її чоловіка. Про нього вона більше думала, ніж про себе.
А йому хоч би що. Тільки вискочить із біди і вже починає підсміюватись: «Не треба, жінко, стільки плакати, бо твоїми сльозами можна всю історію описати». І тулився головою до її плечей, до її пазухи, ще й утішав, що вони із самим щастям зустрінуться.
— Дури, дури мені голову, — зітхала Марина. — Хоч би дитина залишилась живою, а мені не завдовіти. Оце б і все було наше щаетя, — і підходила до вербової колиски, яку так гарно уміла заколисувати ногою, а руками випрядати нескінченну нитку. ' ї Як зламали війну, то почали йому погрожувати різні недобитки. А далі вже пішли колективізація, боротьба за хліб, за врожай, будови й перебудови, щоб потім зустрітися з самим щастям. Якось при гостях, коли він уже був головою колгоспу, Марина доркнулася чоловікового чуба і журно сказала:
— От і не помітила, як ти посивів, бо завжди затемна йшов на „рсі роботи, а опівночі повертався.
— Еге ж, у роботі він ніколи не жалів себе, бо, як теревенили суди, родився двожильним — доводилось і в плуга, і в борони запрягатися після громадянської. Нелегким був хліб його, та легкого він і не шукав, навіть коли сяким-таким начальником обрали.
— А коли ж ми з самім щастям зустрінемося? — іноді з докором питала його, як він за різними роботами і до хати не загяядав.
— Почекай трохи, Марино. Більше чекали. Щастя ще росте, мов дівчина.
— І знаю, що знову дуриш голову, а вірю, — поведе нерівними бровами, наче крилами, вибачливо усміхнеться, і всі докори відходили від його засмиканої макітри.
Здається, відтоді минув цілий вік...
— Ти ж не йди до дверей — у вікно лізь, — і Марина бере з його руки чужинську погорбатілу зброю. Якої тільки її не пройшло через Михайлові руки? І англійської, і французької, і австрійської, і німецької, і нашої — царської. Та не за зброєю, а за чорноземом, за зерном сумувала душа її чоловіка. Кращого сіяча, певне, не було в селі. А як він любив поратись біля бджіл та родючого дерева! Навіть дички щеплював у лісах, щоб чимсь порадувати чи здивувати людину.
Через якусь хвильку Михайло, підсміюючись сам над собою, влахять у хату, пригортає свою Марину і, як може, заспокоює її і порухом рук, і шепотом, і поцілунками.
— Люба моя, яюба...
— Господи, таки ти, — знову ніби вірить і ніби не вірить вона.
— Що це з тобою сьогодні? Тл ще спиш на пні або всередині? — починає кепкувати чоловік. — Невже й досі сумлівавшся, що мене приймаєш?
— І ти б засумлівався... — У голосі дружини знову озвалися сльози. — Позавчора ж по твоїй душі заупокійний дзвін дзвонив.
— Це з якої радості?! — обурився він. — Комусь у дурній голові бомкало?
— Бо передали люди: убито Чигирина — снаряд підважив у лісах. Обголосида я тебе, запухла від горя і сліз.
— А я за цей час схуд на безхліб'ї, — він за звичкою починав підсміюватися над нею, і від цього в дружини потроху починають відходити сльози.
— То якось обійшлося, Михаиле? — І торкається його чола і бороди, в якій утопитись можна.
— Виходить, обійшлося, хоча й нелегко було, — чогось не доказує, бо не любить усе витрушувати про себе.
Марина знає про це і не квапиться розпитувати: при нагоді сам розкаже, ще й почяе підсміюватись над собою, ніби якась пригода була не з ним, а з кимось.
— Ти вже з автоматом прийшов?
— З автоматом.
— Скоро, мабуть, і з гарматою притьопаєш?
— З гарматою навряд, — заспокоїв її чоловік. — То вже наш Григорій десь із нею днює й ночує.
— Хоч би живим повернувся, — і всі материнські жалі-тривоги прокинулись у душі Марини.
І нема чим заспокоїти її: правди не знаєш, а брехати не станеш. Чигирин, як у давні роки, торкається устами її брів, її вій, а руками заспокоює звуглілі плечі, що всього витримали на собі і почали згинатись.
— Не треба, жінко, не треба.
— Він же у нас одинець.
— І ти у мене одна-однісінька з першого і до останнього дня. Пам'ятаєш, як ми напровесні зустрілися в панському лісі? Тоді 'саме прокльовувались підсніжники. Я тобі заплів пару в косу...
Як марево, десь край землі, заколивалася давнина з нерозщібнугими підсніжниками, що таки цвіли для них і в пам'яті не осипались.
— Не забув їх? — І Марина ада наче увійшла в той туманний •діє, де стрілася їхня молодість.
— Не забув, бо вони, вважай, були твоїми чарами, — підсміюється чоловік.
— Господи, як це давно минулося: і молодість, і підсніжники, і твое лукаве слово, що я найкраща.
—

читати